Коли ракета розривається в повітрі над ціллю і замість одного потужного вибуху випускає десятки або сотні менших елементів, які самостійно знаходять цілі на великій площі, це і є касетна ракета. Вона не просто б’є по точці — вона накриває територію, перетворюючи відкритий простір на зону ураження. У 2026 році такі боєприпаси залишаються частиною арсеналів багатьох країн, попри міжнародні дискусії та довгострокові наслідки для цивільного населення.
Касетна ракета — це ракета або реактивний снаряд, бойова частина якої містить контейнер із суббоєприпасами. Після запуску на певній висоті або при наближенні до цілі контейнер розкривається, і десятки або сотні менших бомбочок розлітаються по площі. Кожен суббоєприпас має власний підривник і вражає все, що опиниться в радіусі його дії — від живої сили до легкої техніки чи складів пального. Це робить таку зброю ефективною проти розосереджених цілей, але водночас підвищує ризики для цивільних і залишає після себе небезпечні нерозірвані елементи.
У перших двох абзацах уже міститься коротка відповідь: касетна ракета потрібна для ураження площинних цілей, коли точність однієї бойової частини недостатня, а швидкість і масштаб удару критичні. Далі розкриваються технічні нюанси, історичний контекст, реальні приклади застосування та сучасні тенденції.
Як влаштована касетна ракета: від запуску до розльоту суббоєприпасів
Ракета з касетною бойовою частиною працює за принципом «носій + диспенсер + суббоєприпаси». Носій — це власне ракета або реактивний снаряд, який доставляє корисне навантаження до району цілі. Диспенсер — це контейнер усередині бойової частини, який на заданій висоті або за командою підривника розкривається. Суббоєприпаси — це маленькі бомбочки, кожна з яких має власний корпус, вибухову речовину, уламкові елементи або кумулятивну лійку та підривник.
Підривники суббоєприпасів бувають контактними (спрацьовують при ударі об землю), неконтактними (на певній висоті) або з затримкою. Деякі сучасні зразки мають самознищувачі, які підривають нерозірваний елемент через певний час, щоб зменшити кількість «сліпих» боєприпасів. Однак у старіших системах такий механізм відсутній, і десятки відсотків суббоєприпасів можуть залишатися нерозірваними, перетворюючись на міни уповільненої дії.
Для просунутих читачів важливо розуміти фізику процесу. При розкритті диспенсера суббоєприпаси отримують початкову швидкість і розлітаються по балістичній траєкторії. Площа ураження залежить від висоти розкриття, швидкості ракети та аеродинаміки самих суббоєприпасів. У деяких системах використовують аеродинамічні стабілізатори або навіть парашутики для уповільнення падіння, щоб підривник встиг спрацювати на оптимальній висоті.
Історія розвитку: від Другої світової до сучасних модернізацій
Ідея касетних боєприпасів з’явилася ще під час Другої світової війни, коли німецькі та союзницькі авіаційні бомби почали оснащувати розсіюваними субелементами. Після війни технологія активно розвивалася в СРСР та США. Радянські реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) — «Град», «Ураган», «Смерч» — отримали варіанти з касетними бойовими частинами для ураження живої сили та техніки на великих площах.
У 1970–1980-х роках касетні боєприпаси стали стандартним елементом арсеналів багатьох армій. Американська система MLRS (M270) і пізніше HIMARS отримали ракети з касетними бойовими частинами типу M26/M30, які містили суббоєприпаси DPICM (Dual-Purpose Improved Conventional Munition) — комбіновані протитанкові та протипіхотні елементи з кумулятивною лійкою та уламковою сорочкою.
Після 2008 року, коли набула чинності Конвенція про касетні боєприпаси (Осло), багато країн відмовилися від таких систем або почали розробляти варіанти з низьким відсотком нерозірваних елементів. Однак держави, які не приєдналися до конвенції — зокрема США, Росія та Україна — продовжили використовувати і модернізувати касетні боєприпаси.
У 2025–2026 роках Росія активно модернізувала крилаті ракети Х-101 та «Калібр», встановлюючи на них касетні бойові частини. Замість традиційної фугасно-осколкової БЧ ракета тепер розкидає десятки металевих суббоєприпасів, іноді з цирконієвими елементами для підпалу паливних сховищ. Аналогічні модифікації фіксували й на балістичних ракетах «Іскандер».
Практичні кейси: як касетні ракети змінюють хід бойових дій
У 2022–2025 роках російські війська масово застосовували касетні бойові частини в реактивних системах «Смерч», «Ураган» та модернізованому «Торнадо-С». Одна така ракета здатна накрити площу в кілька гектарів, що робить її ефективною проти скупчень техніки, складів боєприпасів та позицій артилерії. Водночас удари по населених пунктах, як-от у Сумській чи Дніпропетровській областях, призводили до значних цивільних втрат через розліт суббоєприпасів на велику територію.
Україна отримала від США балістичні ракети ATACMS з касетними бойовими частинами (варіанти M39/M39A1). Ці ракети використовували для ударів по російських аеродромах, складах та скупченнях техніки в глибокому тилу. Завдяки великій площі ураження одна ракета могла вивести з ладу десятки одиниць техніки або пошкодити злітно-посадкову смугу, що значно ускладнювало логістику противника. Однак і тут фіксували випадки, коли нерозірвані суббоєприпаси залишалися на території, створюючи небезпеку для місцевих жителів та саперів.
Навесні 2026 року українські фахівці зафіксували нову модифікацію російських крилатих ракет «Калібр» з касетною бойовою частиною. Замість точкового удару по інфраструктурі ракета тепер розкидала сотні уражальних елементів, що робило її небезпечнішою для розосереджених цілей — авіаційної техніки на відкритих майданчиках, ангарів та складів. Подібні атаки фіксували над Львівщиною та іншими регіонами, де суббоєприпаси падали на цивільні території.
Ще один приклад — застосування касетних елементів у балістичних ракетах «Іскандер». У кількох ударах по українських містах (зокрема Кривий Ріг та Харків у 2024–2025 роках) фіксували саме касетну начинку, яка значно збільшувала зону ураження порівняно з унітарною бойовою частиною. Це дозволяло противнику вражати не лише конкретну будівлю, а й прилеглу територію, де могли перебувати люди чи техніка.
Ці випадки показують головну особливість касетних ракет: вони дають змогу одним пуском накрити велику площу, але водночас підвищують ризик неконтрольованого ураження та залишають після себе довгострокову небезпеку у вигляді нерозірваних елементів.
Переваги, недоліки та технічні нюанси
Касетні ракети мають очевидні переваги в певних сценаріях. Вони ефективні проти живої сили на відкритій місцевості, легкоброньованої техніки, складів пального та аеродромів. Одна ракета «Смерч» з касетною частиною може замінити десятки звичайних снарядів, економлячи час і ресурси. У наступальних операціях така зброя дозволяє швидко придушити оборону противника на великій ділянці фронту.
Однак недоліки суттєві. Головний — високий відсоток нерозірваних суббоєприпасів у старих зразках (іноді до 10–30 %). Ці елементи залишаються на території десятиліттями, як міни, і становлять небезпеку для цивільного населення, фермерів, дітей. Сучасні системи намагаються зменшити цей показник до 1–2 % завдяки самознищувачам, але повністю проблему не вирішили.
Ще один аспект — невибірковість. Суббоєприпаси розлітаються на десятки метрів, і гарантувати, що в зону ураження не потраплять цивільні об’єкти, майже неможливо. Саме тому касетні боєприпаси часто критикують правозахисні організації та називають «нелюдською» зброєю.
Для просунутих читачів цікаво порівняти різні типи суббоєприпасів. DPICM поєднує кумулятивну лійку (для броні) та уламкову дію (для живої сили). Є протиособові варіанти з кульками або стрілками. Іноді використовують запалювальні елементи (наприклад, з цирконієм у російських модернізаціях Х-101). Кожен тип має свої тактичні ніші та обмеження.
Міжнародне право та етичні дилеми у 2026 році
Конвенція про касетні боєприпаси 2008 року забороняє використання, виробництво, передачу та накопичення таких систем для держав-учасниць. Станом на 2026 рік до конвенції приєдналися понад 110 країн. Однак ключові гравці — США, Росія, Китай, Індія, Пакистан, Північна Корея та Україна — не є учасниками.
Україна, не приєднавшись до конвенції, отримувала касетні боєприпаси від США (спочатку артилерійські снаряди 155 мм, пізніше й ракетні варіанти). Росія активно застосовувала їх з перших днів повномасштабного вторгнення. Це створює складну етичну та правову ситуацію: з одного боку — військова необхідність у умовах виснажливої війни, з іншого — довгострокова шкода для населення та довкілля.
Багато експертів зазначають, що повна заборона касетних боєприпасів малоймовірна найближчим часом, бо вони залишаються ефективним інструментом для країн, які не підписали конвенцію. Натомість триває робота над новими конструкціями з мінімальним відсотком нерозірваних елементів та кращою точністю наведення.
Сучасні тренди та що чекає попереду
У 2025–2026 роках спостерігається тенденція до модернізації існуючих ракетних систем шляхом встановлення касетних бойових частин на крилаті та балістичні ракети. Росія активно впроваджує такі рішення на Х-101 та «Калібр», щоб збільшити площу ураження проти розосереджених цілей. Водночас західні країни розвивають високоточні альтернативи — керовані ракети з унітарними бойовими частинами, дрони-камікадзе та системи з низьким відсотком дудів.
Ще один напрямок — інтеграція касетних елементів з системами штучного інтелекту для селективного ураження (наприклад, тільки бронетехніки). Проте такі технології поки що дорогі й доступні не всім.
Касетна ракета залишається символом суперечливої зброї: ефективної на полі бою, але небезпечної для мирного населення навіть через десятиліття після закінчення конфлікту. У 2026 році, коли ремонт пошкоджених інфраструктур та розмінування територій тривають паралельно з активними бойовими діями, ця зброя продовжує впливати на життя тисяч людей — як тих, хто її застосовує, так і тих, хто опиняється в зоні її дії. Розуміння принципів роботи касетних ракет допомагає краще оцінювати ризики сучасних конфліктів та необхідність міжнародних зусиль для мінімізації їхніх довгострокових наслідків.