Двохсотріччя від дня народження Грегора Йоганна Менделя (1822—1884) стало приводом ще раз оцінити внесок людини, яку називають засновником сучасної генетики. Йому присвячено окрему доповідь. У ній показано, як ідеї, висловлені понад півтора століття тому, не лише збереглися, а й набули нового звучання та практичного втілення.

Спадщина, що не застаріває

Головна праця вченого, «Досліди над рослинними гібридами» (Versuche über Pflanzen-Hybriden), вийшла друком 1866 року. Автор доповіді наголошує на непересічному значенні цієї спадщини. Вона стала фундаментом для різних напрямів науки про спадковість: від класичної загальної генетики до геноміки та синтетичної біології.

Про Менделя написано чимало, зокрема його біографічні праці та дослідження міфів навколо його особи. Окремі автори звертаються й до менш відомих сторінок його діяльності, як-от досліди з рослинами роду Hieracium чи заняття бджільництвом.

Від повторного відкриття до молекулярної ери

Шлях генетики після Менделя пролягав через низку ключових подій. 1900 року праці про закономірності успадкування опублікували Карл Корренс, Гуго де Фріз та Еріх Чермак. Невдовзі, у 1902—1903 роках, Теодор Бовері та Волтер Саттон пов’язали спадковість із хромосомами. Томас Морган у 1910—1911 роках вивчав успадкування, зчеплене зі статтю, на дрозофілі.

Наступний етап пов’язаний із з’ясуванням хімічної природи спадковості. У 1944 році Освальд Ейвері, Колін Мак-Леод і Маклін Мак-Карті показали, що трансформацію пневмококів спричиняє фракція дезоксирибонуклеїнової кислоти. У 1953 році в одному випуску журналу Nature з’явилися роботи Джеймса Вотсона та Френсіса Кріка, а також Моріса Вілкінса зі співавторами і Розалінд Франклін із Реймондом Гослінгом, присвячені структурі ДНК. Далі були розшифрування генетичного коду, праці Марshalла Ніренберга, і методи секвенування ДНК, запропоновані 1977 року Фредеріком Сенгером зі співавторами та Алланом Максамом і Волтером Гілбертом. Помітну роль відіграла й полімеразна ланцюгова реакція Кері Мюллісa. У 1970 році Говард Темін із Сацуо Мідзутані та Девід Балтімор незалежно описали РНК-залежну ДНК-полімеразу у вірусах.

Геноміка, синтетична біологія та українська школа

Нові технології привели до секвенування цілих геномів. У 2000 році опублікували геном рослини Arabidopsis thaliana. У 2001 році два колективи, Міжнародний консорціум і група на чолі з Крейгом Вентером, представили результати аналізу геному людини, а 2003 року проєкт оголосили завершеним. У 2022 році Серджі Нурк зі співавторами описав повну послідовність геному людини.

У 2010 році Деніел Гібсон із колегами створив бактеріальну клітину, якою керував хімічно синтезований геном. Це стало прикладом синтетичної біології. Два роки по тому Мартін Їнек, Дженніфер Даудна, Еммануель Шарп’є та їхні співавтори описали програмовану РНК-спрямовану ендонуклеазу, пов’язану з адаптивним імунітетом бактерій. Така лінія розвитку є прямим продовженням ідей, закладених Менделем.

Окремий розділ доповіді присвячено становленню та розвитку генетики в Національній академії наук України. Цій темі присвячено, зокрема, книгу Віктора Кунаха до 90-річчя заснування Української академії наук (2009). Є також публікація про академіка Гершензона й ювілейні матеріали журналу «Цитологія і генетика», що відзначав 50-річчя 2017 року. Так історія науки, започаткованої в моравському саду, доходить до сучасних українських досліджень.