У лютому 2022 року, коли російські війська стиснули кільце навколо Маріуполя, троє журналістів — Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко — опинилися в пастці. Вони не тікали першими. Вони продовжували знімати, коли пологовий будинок перетворився на руїни, коли в підвалах лікарень народжували під світлом телефонних ліхтариків, а на вулицях з’являлися перші братські могили. З цих кадрів народився фільм «20 днів у Маріуполі» — документальна стрічка, яка стала не просто хронікою, а судовим доказом і водночас особистим щоденником пекла.
Поруч із нею з’явилися художні картини. «Снайпер. Білий ворон» розповідає про вчителя з Горлівки, який у 2014-му втратив ілюзії пацифізму. «Буча» фокусується на волонтерах, які вивозили людей з окупованого міста під носом у загарбників. «Кіборги» та «Донбас» Сергія Лозниці показують, як усе починалося ще вісім років тому. Кожен з цих фільмів про війну в Україні на реальних подіях тримається на конкретних історіях, конкретних адресах і конкретних рішеннях людей, які не могли знати, що їхні вчинки стануть кадрами.
Документальне кіно тут виконує роль первинного свідчення. Воно не реконструює — воно фіксує. Художнє — шукає способи передати внутрішній стан людини, коли зовнішній світ розвалюється. Разом вони дають повнішу картину, ніж будь-який новинний репортаж.
«20 днів у Маріуполі»: сира правда, яка не просить дозволу
Стрічка Мстислава Чернова знята майже повністю на телефон та камери Associated Press. Команда працювала в місті, яке вже не мало електрики, води та зв’язку. Лише десять відсотків відзнятого матеріалу вдалося передати назовні в реальному часі — через єдину точку з інтернетом під сходами зруйнованого магазину. Решту тридцяти годин відео вивезли під час евакуації 15 березня 2022 року, коли Чернов, Малолєтка та Степаненко стали останніми журналістами, які покинули оточений Маріуполь.
Камера фіксує не лише руйнування. Вона ловить зміни в обличчях людей: від розгубленості перших днів до тихого відчаю, коли стає зрозуміло, що допомоги не буде. Особливо болісно виглядає сцена біля пологового будинку № 3 після удару 9 березня. Кадри, які облетіли світ, зняті саме тут. Чернов не коментує. Він просто тримає камеру, поки поруч кричать поранені і медики намагаються врятувати те, що ще можна врятувати.
Фільм триває 95 хвилин. За цей час зникає ілюзія, що війна — це щось, що можна показати «красиво» чи «збалансовано». Тут немає балансу. Є тільки хроніка цивільного населення, яке перетворилося на мішень. Стрічка отримала «Оскар» у категорії найкращий документальний фільм 2024 року — першу таку нагороду для України. Вона також зібрала BAFTA, призи на Sundance та «Золоту Дзиґу». Показували її навіть перед засіданням Генеральної Асамблеї ООН.
Для людини, яка вперше стикається з темою, цей фільм стає точкою входу. Він не вимагає попередніх знань — він сам створює контекст через обличчя, голоси та звуки вибухів, які не припиняються. Для досвідченого глядача важлива інша річ: розуміння, що документаліст у зоні бойових дій працює не як режисер, а як свідок, який ризикує життям заради кадру, що пізніше може стати доказом у міжнародних судах.
Художні фільми: коли реальність потребує акторського перевтілення
«Снайпер. Білий ворон» (2022) режисера Мар’яна Бушана — це історія Миколи, вчителя та екопоселенця з Горлівки. У 2014-му він втрачає вагітну дружину під час обстрілу. Людина, яка раніше відмовлялася тримати зброю, йде в добровольчий батальйон і стає снайпером. Сценарій писали разом з реальним прототипом — Миколою Вороніним. Зйомки проходили восени 2020 року на базі Національної гвардії під Києвом. Фільм не ідеалізує війну. Він показує, як мирна людина змушена прийняти рішення, яке назавжди змінює її.
«Буча» Станіслава Тіунова (прем’єра в Україні — листопад 2024 року) фокусується на іншому аспекті. Волонтер вивозить цивільних з міста під час окупації. За кадром — реальні події березня-квітня 2022 року, коли в Бучі виявили масові поховання та сліди катувань. Фільм знято за сприяння Головного управління розвідки. Це не реконструкція конкретної операції, а спроба передати атмосферу постійного страху та тихої мужності звичайних людей, які в екстремальних умовах ставали рятівниками.
«Кіборги. Герої не вмирають» (2017) Ахтема Сеітаблаєва — перша велика художня спроба розповісти про оборону Донецького аеропорту. 242 дні українські військові тримали новий термінал, живучи в руїнах. Фільм використовує збірні образи, створені за спогадами реальних учасників. Консультантами були самі «кіборги». Стрічка показує не тільки бої, а й те, як люди зберігають людяність у нелюдських умовах — діляться останнім сухпайком, жартують під обстрілами, пишуть листи додому.
«Донбас» Сергія Лозниці (2018) стоїть окремо. Це не класична драма, а антологія з тринадцяти епізодів, натхненних реальними відео з YouTube та свідченнями. Лозниця не дає простих відповідей. Він показує абсурд гібридної війни: постановочні «референдуми», фейкові республіки, цивільних, які опиняються між двома вогнями. Фільм змушує задуматися про природу пропаганди та про те, як швидко реальність підміняється картинкою.
Етичні межі та технічні виклики зйомок
Знімати війну на реальних подіях — це завжди вибір. Документаліст вирішує, чи показувати мертве тіло дитини чи залишити кадр за кадром. Художній режисер вирішує, наскільки близько можна підійти до чужого болю, не перетворивши його на спекуляцію. У «20 днів у Маріуполі» команда свідомо показувала те, що могло стати доказом воєнних злочинів. У той же час вони намагалися зберігати гідність людей, яких знімали.
Технічно такі зйомки майже неможливі. У Маріуполі 2022 року не працювали вежі зв’язку, не було електрики, а обстріли велися цілодобово. Журналісти ховалися в підвалах, передавали матеріал через супутниковий телефон і ризикували життям кожного разу, коли виходили на вулицю. У художніх фільмах виклики інші: як зняти сцену обстрілу, щоб актори не отримали травм, і водночас щоб глядач повірив у реальність того, що відбувається на екрані.
Багато стрічок знято на мінімальних бюджетах, з волонтерами та військовими консультантами. «Снайпер. Білий ворон» — дебютна повнометражна робота Мар’яна Бушана. «Буча» з’явилася завдяки підтримці державних структур. Це кіно, яке народжується не в затишних павільйонах, а в умовах, коли кожна знімальна зміна може стати останньою.
Цікаві факти про створення фільмів про війну в Україні
- У «20 днів у Маріуполі» лише 10 % відзнятого матеріалу вдалося передати онлайн. Решту 30 годин відео команда вивезла під час евакуації 15 березня 2022 року — останні журналісти, які покинули місто.
- Мстислав Чернов на церемонії «Оскар» 11 березня 2024 року сказав: «Мені хотілося б, щоб я ніколи не знімав цього фільму. Я хотів би обміняти цей «Оскар» на те, щоб Росія ніколи не вторгалася в Україну».
- Прототип головного героя «Снайпер. Білий ворон» — реальний вчитель з Горлівки Микола Воронін, який після загибелі дружини пішов у добровольчий батальйон і став снайпером. Він же став співавтором сценарію.
- «Кіборги» (2017) — перший український художній фільм про війну на Донбасі, знятий за участі реальних учасників оборони аеропорту як консультантів. Оборона тривала 242 дні.
- «Донбас» Лозниці складається з 13 епізодів, кожен з яких натхненний реальними відео та історіями з зони конфлікту 2014–2015 років. Фільм виграв премію на Каннському фестивалі в програмі «Особливий погляд».
- «Буча» стала одним з перших великих художніх фільмів, знятих за безпосередньої підтримки української військової розвідки. Прем’єра в Україні відбулася у листопаді 2024 року.
Порівняння ключових стрічок
| Назва | Рік | Режисер | Тип | Основні реальні події | Значущі нагороди / вплив |
|---|---|---|---|---|---|
| 20 днів у Маріуполі | 2023 | Мстислав Чернов | Документальний | Облога Маріуполя, обстріл пологового будинку, масові поховання | «Оскар», BAFTA, показ на Генасамблеї ООН |
| Снайпер. Білий ворон | 2022 | Мар’ян Бушан | Художній | Історія вчителя з Горлівки, який став снайпером після 2014 року | Перший український воєнний екшн про трансформацію мирної людини |
| Буча | 2024 | Станіслав Тіунов | Художній | Евакуація цивільних під час окупації Бучі | Підтримка ГУР, фокус на волонтерському русі |
| Кіборги | 2017 | Ахтем Сеітаблаєв | Художній | Оборона Донецького аеропорту (242 дні) | Перший великий художній фільм про 2014–2015 роки |
| Донбас | 2018 | Сергій Лозниця | Художній (антологія) | Гібридна війна на сході 2014–2015 років | Премія на Каннському фестивалі |
Інформація про виробництво та нагороди базується на матеріалах сайту Wikipedia та репортажах Associated Press.
Як ці фільми впливають на пам’ять та розуміння війни
Для українців такі стрічки стають частиною колективної пам’яті. Вони фіксують те, що з часом можуть спробувати переписати. Документальні кадри з Маріуполя вже використовуються в міжнародних розслідуваннях. Художні фільми допомагають молодому поколінню, яке не було на фронті, відчути, через що пройшли їхні батьки чи діди у 2014-му.
Для іноземного глядача це часто перше глибоке занурення в контекст. «20 днів у Маріуполі» показували в десятках країн. Багато хто вперше побачив не абстрактні «події в Україні», а конкретні обличчя людей, які втрачають домівки, рідних і надію. Фільми про війну в Україні на реальних подіях виконують функцію, яку не може виконати жоден офіційний звіт: вони змушують співпереживати.
Тенденція очевидна. Після 2022 року українське кіно про війну стало не просто реакцією на події — воно перетворилося на інструмент фіксації реальності в реальному часі. Документалісти ризикують життям, щоб зняти те, що пізніше стане історією. Художні режисери шукають способи розповісти про те саме, але через призму людської драми. Обидва підходи потрібні. Один дає докази. Інший — емоційне розуміння. Разом вони не дають забути те, що не має права бути забутим.