Дмитро Суржиков, заслужений артист України з Маріуполя, говорить про війну не як про раптову катастрофу 2022 року, а як про довгу, приховану рану, що роками точилася в мові, культурі та свідомості. Актор, режисер і сценарист, який зіграв у понад ста проєктах, від серіалу «Слуга народу» до драматичних ролей у театрі, перетворив свій біль на щиру розповідь. Його слова просякнуті гіркотою втраченого дитинства в російськомовному середовищі та рішучістю, з якою він обрав українську сцену навіть у найтемніші дні.
Він переконаний: війна почалася задовго до перших ракет. Вона ховалася в тотальному пануванні російської мови на сході, в радянській пропаганді, яка стирала українські корені, і в тих тихих компромісах, що дозволяли «не помічати» загрозу. Повномасштабне вторгнення стало лише вибухом, який усі бачили, але мало хто хотів визнавати. Суржиков не шукає красивих слів — він описує реальність такою, якою її відчув на собі: від евакуації родини в одній машині до вистав у бомбосховищах під сиренами.
Його позиція проста і водночас глибока — адаптуватися до війни неможливо. Безтурботне життя, яке було до 24 лютого, зникло назавжди. Але саме в цій втраті народжується сила: мистецтво стає зброєю, гумор — ліками, а кожен спектакль — актом опору. Суржиков не просто актор, який коментує події. Він учасник, який щодня обирає творити попри все.
З Маріуполя в серце Києва: корені, які війна розкрила по-новому
Народжений 31 грудня 1979 року в Жданові, теперішньому Маріуполі, Дмитро Суржиков ріс у середовищі, де українська мова здавалася чимось далеким і чужим. Радянська машина працювала на повну: переселення, Голодомор, змішування народів — усе це створило ґрунт, на якому російська панувала беззаперечно. У школі українська з’являлася лише з третього класу. Діти, відкриваючи підручник, не розуміли навіть слова «ранок». Клас перебирався в здогадах, а вчителька пояснювала, що це «утро». Така деталь звучить майже неймовірно, але саме вона показує масштаб культурної окупації, яку пережив цілий регіон.
Перехід на українську для самого Суржикова став випробуванням уже в зрілому віці. У 35 років, прийшовши до Київського академічного Молодого театру, він мусив перебудовувати все: техніку мови, звукоутворення, відчуття слова. Драматичний актор не може просто «перемкнутися» — це болісний процес, повний проколів і сумнівів. Та саме війна прискорила те, що почалося раніше. За один день у лютому 2022-го майже вся країна перейшла на українську. Суржиков бачить у цьому історичний феномен: мова ожила, коли народ відчув загрозу.
Маріуполь для нього — не просто місто народження. Це символ. Сьогодні, в окупації, окупанти малюють фасадну картинку: ремонтують вулиці, але заводи стоять, роботи мало, зарплати мізерні. Знайомі актора повідомляють, що нормального життя під агресором немає. Він вірить: усі міста повернуться. Диктатори не вічні. Ця впевненість народжується не з наївності, а з глибокого розуміння історії, яку війна змусила переосмислити мільйони українців.
Гібридна війна, яку він відчував роками: «Вона тривала локально і приховано»
Суржиков прямо каже: війна для України не почалася 24 лютого 2022-го. Вона йшла тихо, локально, у формі культурного домінування. Російська мова на сході була не просто побутовим вибором — це був інструмент, що стирав ідентичність. У Маріуполі українською розмовляли лічені відсотки. Пропаганда працювала десятиліттями: від ізоляції молоді від рідної мови до насильницького переселення. Актор згадує, як радянська система витрачала мільйони, щоб покоління не знало свого. І війна 2022-го лише виявила те, що вже тліло.
Він не вірив до кінця, що танки підуть і ракети полетять. Може, не хотів вірити. Але коли все почалося, шок швидко змінився на дію. Перші дні в Києві на Русанівці: ракети о п’ятій ранку в бік Борисполя, паніка, невіра, що «це швидко скінчиться». Родина — дружина, дві доньки та коти — вмістилася в одну машину. Усе життя, всі меблі й побут залишилися позаду. Саме в такі моменти розумієш: безтурботність зникла. І не повернеться.
Актор підкреслює: адаптуватися до війни нереально. Психіка не пристосовується до постійної загрози. Вона просто вчиться жити поряд із болем. І саме це робить українців сильнішими, ніж здається. Війна розставила всіх по місцях — хто з ким і за що.
Театр під сиренами і кіно в тилу: творчість як щоденний фронт
Суржиков не зупинив сцену навіть тоді, коли небо над Києвом гуділо від ракет. Вистави в бомбосховищах — це не просто робота. Це акт опору. Глядачі приходять не за розвагою, а за відчуттям нормальності, за миттю, коли можна забути про сирени. Кожна постановка збирає кошти для ЗСУ. Мистецтво в ці часи не може бути нейтральним. Воно документує епоху, підтримує дух і дає надію на життя після перемоги — на кохання, щастя, звичайні людські радощі.
У серіалах, де він продовжує зніматися, війна присутня, але не в центрі. «Коп з минулого», «Вороні та Воробйові» — історії про тил, про людей, які живуть попри все. Зйомки адаптувалися до реалій: без піротехніки, без нічних змін. Але саме обмеження змушують креативити сильніше. Актор переробляє діалоги на майданчику, щоб вони звучали правдиво. Військові, які дивляться ці серіали, пишуть йому слова подяки. Це мотивує більше, ніж будь-які нагороди.
Він знає: про війну ще знімуть потужні фільми. Герої вже написали свої сторінки. Потрібен час, щоб їх розповісти. Поки що — історії про звичайних людей у тилу, про злочинність, яка не зникла, про поліцію, яка працює. І про те, як війна змінила кожного.
«Бандерівське смузі» та гумор як зброя: як актори зібрали кошти для ЗСУ
На початку повномасштабного вторгнення Суржиков ініціював сатиричне скетч-шоу «Бандерівське смузі». Чорний гумор про те, як українці крали танки тракторами, отруювали окупантів пиріжками, як звичайні люди ставали героями. Топ-актори працювали безкоштовно. Знімали в перші місяці, коли все горіло. Мета була проста — підняти мораль, показати, що ми не зламані, і зібрати гроші для армії.
Гумор у війні — не розвага. Це спосіб вижити і не зламатися. Скетчі розлетілися мережею, їх дивилися тисячі. Проєкт призупинили через брак фінансування, але ідея лишилася живою. Суржиков переконаний: саме такий гумор — ліки для нації, яка стоїть під ударом. Він дає силу сміятися навіть тоді, коли хочеться плакати.
Культурний фронт для нього не менш важливий, ніж фізичний. Митці мають писати романи, знімати кіно, ставити вистави саме тепер — у епічні часи. Війна стала поштовхом для української культури. І Суржиков у цьому процесі не спостерігач, а активний учасник.
Ставлення до росіян і тих, хто вибрав тишу: жорстка чесність актора
У перші дні війни Суржиков записав жорстке відео до росіян: порадив «змінити дідусю Путіну памперс», бо той тягнеться до ядерної кнопки. За три роки нічого не змінилося — ті самі погрози, та сама «велика непереможна армія», яка втратила всі важелі, крім страху. Актор не м’якшає. Він вважає, що чоловіки, які виїхали на початку і досі мовчать, зробили свій вибір. На третьому році війни вже немає виправдань.
З російськими колегами по майданчику він працював раніше. Тепер війна розставила крапки. Суржиков не шукає контактів і не виправдовує. Його позиція чітка: якщо людина не з Україною зараз — значить, з кимось іншим. І це не емоції, а холодний факт.
Водночас він говорить про лагідну українізацію в свідомості. Мова жива, навіть якщо нею розмовляють мільйони. Закони важливі, але головне — внутрішній вибір кожної людини. У публічному просторі — українська. Вдома — моральне питання. Але правила громадського місця порушувати не можна.
Цікаві факти про Дмитра Суржикова та його бачення війни
- Іронія долі в «Слузі народу». Актор зіграв Дмитра Сурікова — прем’єр-міністра. Прізвища майже однакові, а реальне життя додало ще більше паралелей: актор, який грав президента, став ним насправді. Суржиков згадує зйомки як іншу реальність, яка тепер здається далеким сном.
- Перехід на українську в 35 років. Уже сформований драматичний актор мусив переучуватися техніці мови. Це було болісно, але стало частиною повернення до коренів, яке війна лише прискорила.
- Родина в одній машині. 6-7 березня 2022-го все життя Суржикових — дружина, доньки, коти — вмістилося в авто. Меблі лишилися в Києві. Цей момент він описує як символ: усе найцінніше — це люди поруч.
- «Бандерівське смузі» без бюджету. Топ-актори знімалися безкоштовно, щоб підтримати ЗСУ. Скетчі стали вірусними і показали, що гумор може бути потужнішою зброєю, ніж здається.
- Віра в повернення територій. Навіть зараз, коли Маріуполь в окупації, Суржиков повторює: «Усі міста повернуться. Диктатори не вічні». Ця фраза стала його особистим гаслом опору.
- Театр під обстрілами. Вистави продовжувалися навіть під сиренами. Глядачі в бомбосховищах шукали не просто розваги — вони шукали людяності в нелюдські часи.
Ці факти не просто цікавинки. Вони показують, як один актор перетворив особисту драму на загальнонаціональний внесок у перемогу.
Майбутнє після перемоги: мистецтво, яке документує епоху
Суржиков переконаний — війна ще дасть потужні твори. Фільми, вистави, романи, які розкажуть правду про героїв, про тил, про звичайних людей, які стали незвичайними. Поки що кіно фокусується на людських історіях: про кохання під обстрілами, про дружбу, яка витримала все. Воєнні стрічки будуть, але не всі готові дивитися їх щодня — люди й так живуть війною 24/7.
Він продовжує зніматися, грати, творити. Кожна нова роль — це внесок у культурний фронт. Реакції військових, листи подяки — найкраща нагорода. Актор знає: перемога ближче, ніж думають. І коли вона настане, мистецтво допоможе залікувати рани, згадати героїв і побудувати нове, справді вільне життя.
Дмитро Суржиков не обіцяє легких шляхів. Він просто продовжує робити свою справу — говорити правду, сміятися крізь сльози і вірити в Україну, яка переможе. Його слова про війну — це не просто інтерв’ю. Це голос покоління, яке пройшло через пекло і вийшло сильнішим. І саме такі голоси зараз лунають найгучніше.