23 травня українці згадують тих, хто клав життя за волю й державність — від дружинників Київської Русі й козаків Гетьманщини до січових стрільців, вояків УНР і УГА, членів ОУН і бійців УПА, Героїв Небесної Сотні та сучасних захисників у війні з росією. Це неофіційна пам’ятна дата, що постала в середовищі українських націоналістів і з роками стала ширшим знаком тяглості боротьби.
Дата прив’язана до травневих втрат провідників ХХ століття: ідеолога самостійництва Миколи Міхновського, Головного отамана Симона Петлюри та полковника Євгена Коновальця. Свято, запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН у Кракові 1941 року як «Свято Героїв революції», жило в підпіллі й діаспорі, а після 1991-го, особливо з 2014-го, набуло ширшого громадського звучання. Воно не є державним вихідним, проте щороку збирає людей біля меморіалів, у храмах і на родинних зборах.
Сенс дня — не лише згадка окремих імен, а усвідомлення, що кожне покоління українців успадковує й продовжує ту саму лінію опору. У часи повномасштабної війни ця лінія стає особливо видимою: сучасні захисники стоять у тому ж ряду, що й ті, кого вшановували в 1940-х.
Травневі тіні, що визначили дату
Вибір 23 травня не був випадковим календарним жестом. У травні різних років обірвалися життя кількох ключових діячів, чиї імена стали символами боротьби за самостійну Україну. Микола Міхновський, автор програмної брошури «Самостійна Україна» (1900), загинув у Києві на початку травня 1924 року за суперечливих обставин — офіційно як самогубство, з численними сумнівами щодо ролі тодішніх спецслужб. Симон Петлюра, Голова Директорії та Головний отаман військ УНР, був убитий 25 травня 1926 року в Парижі. Євген Коновалець, полковник армії УНР, засновник УВО та перший голова ОУН, загинув 23 травня 1938 року в Роттердамі від вибуху бомби, замаскованої під коробку цукерок, яку передав агент НКВС Павло Судоплатов.
Саме постанова ІІ Великого Збору ОУН у Кракові в квітні 1941 року закріпила 23 травня як одне з обов’язкових організаційних свят — поряд із Днем соборності 22 січня та Днем боротьби 31 серпня. Як зазначає Український інститут національної пам’яті, ідея свята виникла в націоналістичному середовищі й мала мобілізувати наступні покоління через пам’ять про конкретні втрати. Коновалець став центральною фігурою дати: його смерть була свіжою, а роль у об’єднанні ветеранів визвольних змагань 1917–1921 років із молоддю — вирішальною для подальшого руху.
Травень у цьому контексті перетворився на місяць, коли лінія українського опору зазнала видимих ударів, але не обірвалася. Дата стала точкою, де особисті трагедії зливаються в колективну пам’ять.
Пізніше, вже під час Другої світової та після неї, учасники визвольного руху відзначали цей день як знак того, що навіть фізичне знищення провідників не зупиняє ідею. Інструкції ОУН передбачали дзвони о 20:30 у церквах, закриті сходини з портретами Міхновського, Коновальця й Петлюри, хвилину мовчання та присяги нових членів.
Підпільні сходини і дзвони о 8:30: життя традиції в тіні
Після 1941-го свято не могло існувати відкрито на території, контрольованій тоталітарними режимами. Члени ОУН і вояки УПА проводили його в підпіллі: у лісових схронах, у приватних хатах, на цвинтарях біля могил загиблих. Це були короткі зібрання — часто до пів години — з виголошенням наказів, співом гімну України та пісні «Зродились ми великої години». Де було можливо, збиралися біля могил місцевих героїв, запалювали свічки чи смолоскипи.
Українська діаспора стала головним хранителем традиції. У Канаді, США, Великій Британії, Австралії та країнах Південної Америки 23 травня перетворилося на день, коли підкреслювали тяглість військової традиції — від княжих дружин і козацьких полків до армії УНР, УГА, ОУН і УПА. Там влаштовували відкриті академії, концерти, виставки, а також передавали пам’ять дітям і онукам тих, хто виїхав після поразки визвольних змагань чи після війни.
Після відновлення незалежності 1991 року свято поступово вийшло з підпілля, насамперед у західних областях. У 2014 році масштабні відзначення відбулися у Волинській, Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Повномасштабне вторгнення зробило день ще актуальнішим: тепер поруч із історичними постатями згадують конкретних сучасних бійців, чиї імена з’являються на меморіальних дошках і в родинних історіях. У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли родина з Херсонщини, яка раніше майже не знала про дату 23 травня, після втрати сина на фронті почала збирати сусідів саме цього дня — не як офіційне свято, а як спосіб сказати, що їхній біль вписується в довшу історію.
Від дружинників Київської Русі до захисників сьогодення: кого вшановуємо
День Героїв не обмежується трьома іменами, які визначили дату. Він охоплює широкий спектр тих, хто в різні епохи обирав опір замість підпорядкування. До цього ряду входять воїни княжої доби, козаки Гетьманщини, гайдамаки та опришки, січові стрільці, бійці армії УНР і Української Галицької армії, діячі ОУН і вояки УПА, Герої Небесної Сотні, а також сучасні військовослужбовці, добровольці, медики й волонтери, які загинули у війні з росією.
Такий підхід підкреслює неперервність. Козак XVII століття, який відстоював автономію Гетьманщини, і піхотинець 2020-х, який тримає позицію на сході, для учасників вшанування стоять в одній лінії. Це не стирання відмінностей епох, а визнання спільного мотиву — права на власну державу й відмову від чужої влади.
| Період / група | Характерні риси вшанування | Зв’язок із 23 травня |
|---|---|---|
| Княжа доба та козацтво | Згадка про дружини, полки, боротьбу за автономію | Тяглість військової традиції |
| Визвольні змагання 1917–1921 | Січові стрільці, армія УНР, УГА | Прямий зв’язок із Петлюрою та Коновальцем |
| ОУН і УПА | Підпільна боротьба, партизанський рух | Саме середовище, що запровадило свято |
| Сучасність (з 2014) | ЗСУ, добровольці, Небесна Сотня | Продовження тієї самої лінії опору |
Дані зібрані на основі матеріалів Українського інституту національної пам’яті та історичних оглядів визвольного руху. Таблиця показує, як одна дата вміщує різні покоління без того, щоб одне витісняло інше.
Міфи, які розмивають сенс дня
Навколо 23 травня циркулює кілька стійких хибних уявлень. Одне з них — нібито день стосується виключно ОУН і УПА й ігнорує інші епохи. Насправді організатори й сучасні учасники вшанувань свідомо включають козаків, січових стрільців і сучасних захисників; вузьке тлумачення звужує саму ідею тяглості.
Інше уявлення — що свято є офіційним державним і неробочим днем. Станом на 2026 рік воно залишається неофіційною пам’ятною датою. Заклики надати йому офіційний статус лунають від ветеранських і патріотичних організацій, однак законодавчого закріплення поки немає. Це відрізняє його від Дня захисників і захисниць України, який є державним святом (з 2023 року відзначається 1 жовтня).
- Міф про «виключно західноукраїнське» свято: хоча традиція сильніша на заході й у діаспорі, після 2014-го заходи відбуваються й у центральних та східних регіонах, де з’являються нові меморіали сучасним захисникам.
- Плутанина з датами смерті: Міхновського часто пов’язують із 3 травня, Петлюру — з 25-м, а Коновальця — саме з 23-м; свято об’єднує травневий місяць, а не одну конкретну дату.
- Уявлення, що вшанування має бути лише урочистим і публічним: багато родин відзначають день тихо — запалюють свічку, розповідають дітям історії чи відвідують родинну могилу.
Такі уточнення допомагають уникнути як ідеалізації, так і відторгнення. День працює тоді, коли його розуміють як відкриту рамку пам’яті, а не як жорсткий ідеологічний ярлик.
Практики вшанування: від домашнього вівтаря до громадських маршів
Сучасні форми вшанування поєднують історичні елементи з потребами сьогодення. У містах проходять панахиди в храмах, покладання квітів до пам’ятників і меморіалів Небесної Сотні, марші з портретами загиблих, зустрічі з ветеранами. У Львові, Івано-Франківську, Тернополі та Луцьку такі заходи часто мають більший масштаб і включають живу музику чи колони з прапорами. У Києві традиційними стали церемонії біля меморіалів.
На особистому рівні люди створюють прості ритуали. Хтось запалює свічку біля фотографії родича чи знайомого, хтось читає уривки з листів чи спогадів, хтось організовує онлайн-ефіри з історіями конкретних людей. За моїм досвідом спілкування з родинами загиблих протягом останніх років, найстійкішими виявляються ті практики, які можна повторити щороку без великих організаційних зусиль: коротка прогулянка до місцевого меморіалу, спільна вечеря з розповідями, донат на конкретну бригаду чи фонд пам’яті.
Історична інструкція про дзвони о 20:30 сьогодні звучить рідше, але деякі громади й церкви відновлюють її як жест. Важливіше, однак, зберегти зміст — хвилину мовчання, згадку імен і передачу історії наступному поколінню.
Захід і Схід, діаспора і фронт: як звучить день у різних краях
На заході України день часто має більш усталені форми: марші, концерти, виставки в музеях, участь молодіжних організацій. У центральних і східних областях акцент частіше зміщується на сучасних захисників — особливо там, де з’явилися нові військові цвинтарі чи алеї пам’яті після 2014-го та 2022-го. Діаспора продовжує підтримувати традицію через культурні центри та церковні громади, іноді організовуючи спільні онлайн-трансляції з Україною.
На фронті й у прифронтових громадах вшанування буває стислим і практичним: короткий молебень, покладання квітів чи просто згадка імен під час зборів. Регіональна специфіка не розколює день, а показує, як одна ідея адаптується до місцевих обставин. У селах Галичини можуть співати давні пісні, у прифронтовому місті — мовчки стояти біля фотографій недавніх загиблих. Обидва варіанти вписуються в ту саму рамку.
Питання, які часто виникають навколо 23 травня
Чи є День Героїв офіційним святом? Ні. Станом на 2026 рік він залишається неофіційною пам’ятною датою, хоча громадські ініціативи щодо надання йому офіційного статусу існують.
Чим він відрізняється від Дня захисників і захисниць України? Останній є державним святом (1 жовтня), приуроченим до Покрови та зорієнтованим насамперед на сучасні Збройні сили й усіх, хто захищає країну зараз. 23 травня ширше охоплює історичну тяглість і має коріння в націоналістичному русі ХХ століття.
Чи обов’язково вшановувати саме ОУН і УПА? Ні. День відкритий для згадки будь-яких поколінь борців за державність. Багато сучасних учасників акцентують саме на поєднанні історичних і теперішніх імен.
Як відзначити день, якщо немає можливості вийти на публічний захід? Запалити свічку, розповісти дітям чи онукам одну конкретну історію, відвідати найближчий меморіал або зробити скромний внесок на потреби військових чи родин загиблих.
Чи змінюється сенс дня під час повномасштабної війни? Так, він стає більш безпосереднім: історичні постаті вже не виглядають віддаленими, а сучасні втрати вписуються в ту саму лінію.
Чек-лист особистого вшанування
Перед 23 травня можна пройтися коротким списком, щоб день не минув непоміченим навіть у напруженому графіку.
- Обрати одну-дві конкретні постаті чи історії (історичні чи сучасні), про які хочете згадати чи розповісти.
- Запалити свічку або покласти квіти до місцевого меморіалу, родинної могили чи просто вдома біля фотографії.
- Виділити кілька хвилин на мовчання або коротку розмову з близькими про те, що означає «герой» у вашому розумінні сьогодні.
- Якщо є можливість — долучитися до громадського заходу або підтримати онлайн-ініціативу (лекцію, збір, трансляцію).
- Зафіксувати щось для наступного року: записати спогад, зробити фото меморіалу, зберегти ім’я, яке хочете пам’ятати.
Такий підхід не вимагає великих ресурсів і водночас зберігає суть — передачу пам’яті. У родинах, де вже є втрати цієї війни, день часто стає моментом, коли старші розповідають молодшим, що їхній біль не ізольований, а вписаний у довшу історію опору. Це не знімає болю, але дає йому контекст і місце серед інших історій, які українці вже пережили й продовжують проживати.