Російська крилата ракета 9М730 «Буревісник» (рос. «Буревестник», індекс ГРАУ 9М730, за кодифікацією НАТО — SSC-X-9 Skyfall) вирізняється тим, що її крейсерський політ має забезпечувати ядерна силова установка, а не звичайне хімічне паливо. Розробка триває майже 24 роки — станом на жовтень 2025-го.
Що це за ракета і чому про неї так багато говорять
За відкритими даними, роботу над ракетою розпочали в грудні 2001 року — після того, як США вийшли з Договору про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року. Офіційно про існування «Буревісника» публічно заявив Володимир Путін у зверненні до Федеральних зборів 1 березня 2018 року. Назву обрали за підсумками відкритого голосування на сайті Міноборони РФ.
Як влаштована ракета: розміри, швидкість, дальність і спосіб старту
За оцінками дослідників MIT, у польоті після скидання прискорювача довжина фюзеляжу становить близько 9,5 м (на старті — ближче до 12 м). Розмах крил оцінюють приблизно в 5,6 м. Носова частина, за описами в російській пресі, має еліптичний переріз порядку 1 × 1,5 м. За габаритами ракета лише трохи більша за сімейство Х-101/Х-102; офіційні особи також порівнюють розміри з Х-101, наголошуючи на більшій дальності. Масу оцінюють обережно: за окремими військово-промисловими оцінками, вона може бути в рази — можливо, на порядок — більшою, ніж у Х-101. Точної підтвердженої цифри маси немає.
Швидкість — дозвукова. Оцінка MIT — близько Мах 0,75, тобто орієнтовно 800 км/год; інші описи обмежуються формулою «висока дозвукова». Заявлена дальність — від 10 000 до 20 000 км, а Міноборони РФ називає її «практично необмеженою». Висоту польоту російська сторона описує як можливість іти дуже низько — до десятків метрів над рельєфом, зокрема близько 50 м.
Старт — з похилої пускової установки. Спочатку працює твердопаливний прискорювач; після набору потрібного режиму він відділяється, і далі має вмикатися маршова ядерна установка. Така схема типова для важких крилатих ракет: розгін «хімією», крейсерський режим — уже іншим типом тяги.
| Параметр | Оцінка / заява |
|---|---|
| Довжина у польоті | близько 9–9,5 м (MIT — 9,5 м) |
| Розмах крил | близько 5,6 м (MIT) |
| Швидкість | дозвукова, ≈ Мах 0,75 / ~800 км/год (MIT) |
| Дальність | заяви: 10–20 тис. км; «практично необмежена» |
| Теплова потужність реактора | ~4,3 МВт у крейсерському режимі; понад 15 МВт на маневрах (MIT) |

Ядерна силова установка: як вона працює і чому це ризик
Найімовірніша, за аналізом MIT, схема — прямий цикл (direct-cycle): забортне повітря проходить через реактор, нагрівається і дає тягу в повітряно-реактивному контурі, фактично «годуючи» турбореактивний рушій. Непряму (закриту) схему в ті самі габарити «упакувати» значно важче, тому дослідники вважають її менш реалістичною. Оцінка теплової потужності реактора для рівного крейсерського польоту — близько 4,3 МВт; для набору режиму чи маневрів — понад 15 МВт.
Нагріте повітря після контакту з активною зоною виносить у атмосферу радіоактивні ізотопи — зокрема аргону, криптону та вуглецю. Через це ракету в експертному середовищі порівнювали з «літаючим Чорнобилем»: навіть без ядерного бойового заряду сама маршова установка під час роботи й особливо під час аварії може лишати радіоактивний слід. Відсутність повноцінної захисної оболонки, звичної для стаціонарних реакторів, посилює ризики для довкілля під час випробувань, падінь і підйому уламків.
За оцінкою Вільяма Альберка (IISS), власне випромінювання полегшує супровід ракети засобами розвідки, а деградація реактора в польоті ускладнює обіцянку справді «необмеженої» дальності.
Історія випробувань: від перших пусків до аварії на Ньоноксі
Американська розвідка фіксувала перші випробувальні пуски ще в червні 2016 року. До 26 лютого 2018-го нарахували до десятка з гаком спроб; успішним у розвідувальних оцінках вважали фактично один епізод — у листопаді 2017-го. Тоді з майданчика «Паньково» на острові Південний (архіпелаг Нова Земля) ракета протрималася в повітрі близько двох хвилин, пролетіла орієнтовно 35 км і впала в Баренцеве море.
У серпні 2018 року американські медіа описували роботу російських кораблів із підйому уламків із дна Баренцевого моря. 19 липня 2018-го Міноборони РФ показало відео запуску й супроводу польоту з борту літака — як публічну демонстрацію, а не як повний технічний звіт.
Найнебезпечніший епізод стався 8 серпня 2019 року на полігоні Ньонокса поблизу Северодвінська в Архангельській області. Унаслідок аварії загинули щонайменше п’ятеро співробітників РФЯЦ-ВНИІЕФ. 9 серпня Росатом підтвердив викид радіоактивності й пояснив подію випробуванням «ізотопного джерела живлення для рідинного ракетного двигуна». Невдовзі, 26 серпня, Росгідромет повідомляв про ізотопи барію, стронцію, лантану та пов’язані радіоізотопи в повітрі. Частина західних аналітиків прямо пов’язувала інцидент із програмою «Буревісника»; були й обережніші оцінки, що вибух міг стосуватися іншої експериментальної установки.
5 жовтня 2023 року прозвучала заява про успішні льотні випробування. Західні редакції, зокрема BBC, ставили це під сумнів через брак незалежних підтверджень — супутникових, сейсмічних чи розвідувальних у відкритому полі.

Що відомо про стан розробки станом на жовтень 2025 року
На осінь 2025 року ракета лишається в стадії випробувань. Офіційних даних про прийняття на озброєння немає; у російських оцінках звучав орієнтир «не раніше 2027 року». У липні–серпні 2024-го Reuters описував імовірне місце майбутнього базування — об’єкт «Вологда-20» (Чебсара), приблизно за 475 км на північ від Москви. Станом на вересень 2024-го на супутникових знімках фіксували будівництво дев’яти майданчиків, зведених у три групи — на це вказували аналітики, які працювали з даними CNA та FAS.
21 жовтня 2025 року начальник Генерального штабу РФ Валерій Герасимов заявив, що ракета перебувала в польоті близько 15 годин і подолала близько 14 000 км — це відповідає середній швидкості порядка 933 км/год. За його ж словами, під час пуску відпрацьовували вертикальні й горизонтальні маневри. 25 жовтня з’явилися повідомлення про нові випробування, але незалежних підтверджень цих епізодів у відкритому доступі немає. Бойового застосування ракети не зафіксовано.
Окремо варто тримати рамку договорів: російська сторона стверджує, що розгортання «Буревісника» не порушує логіку договору СНО-3 (New START), дію якого для себе Росія призупинила 21 лютого 2023 року.
Чим ракета відрізняється від попередніх проєктів і як оцінюють її загрозу
У США в 1950-х розвивали SLAM (Supersonic Low Altitude Missile); у межах пов’язаної програми «Плуто» (1957–1964) на стендах випробовували двигуни Tory II-A і Tory II-C. Проєкт закрили: його вважали дорогим, провокаційним, сумнівним за військовою віддачею і небезпечним через викид радіоізотопів.
Міноборони РФ заявляє про здатність обходити зони ПРО/ППО й летіти низько непередбачуваними траєкторіями. Британський аналітик Джеймс Гокенхал описував майже необмежений «час висіння» в повітрі й удари з несподіваних азимутів.
Отже, загроза тут подвійна й різної природи. Військова — у гіпотетичній можливості довгого обхідного удару, якщо система справді вийде на стабільну експлуатацію. Екологічна й технологічна — уже зараз: прямий цикл, аварії на кшталт Ньонокси, підйом забруднених уламків, слабкий захист компактного реактора. Станом на жовтень 2025-го публічно підтверджено радше існування програми, важкий аварійний шлейф і серію заяв про довгі польоти, ніж прозору, незалежно верифіковану бойову готовність. Наступні супутникові знімки інфраструктури, нові виміри радіоізотопів біля полігонів і якість самих заяв без сторонніх доказів лишаються головними маркерами, за якими цю історію ще доведеться уточнювати.