Коли минуле стає політичним ресурсом
Зв’язок між політичною практикою та історією давно вийшов за межі академічних дискусій. Політики переглядають минуле зі своїх позицій, виходячи з того, як вони розуміють засади державного будівництва і який курс обирають для своїх країн. Цей курс стосується і внутрішнього життя, і міжнародних відносин. У результаті історичні дослідження опиняються під тиском політичних інтересів, а оцінки подій минулого залежать від поточних потреб влади.
Усе це змушує поставити питання, винесене в заголовок. Чи залишається історія «єдиною наукою», що прагне знання про минуле, чи вона стає знаряддям політики, і чи не є війна найвиразнішою формою такого використання?
Суверенізація історії та європейський наратив
Окрема тема — історична суверенізація нових держав. Для утвердження власного погляду на минуле вони створюють додаткові інституції. З часом ці структури перестають бути лише допоміжними органами й стають самостійними учасниками історичної політики. Вони пропонують власні концепції минулого й відповідних героїв.
Автор звертає увагу й на зміни в європейській пам’яті. Німецький досвід був основою для загальноєвропейського наративу. Він передбачав «пропрацювання минулого», усунення «білих плям» і відверту розмову про «темні сторінки». Тепер цей підхід поступово розмивається під впливом східноєвропейської культури пам’яті, яка спирається на уявлення про «історію двох тоталітаризмів».
Закони пам’яті, великі держави та відповідальність учених
Для аналізу автор бере практику застосування «законів пам’яті», а також історичні наративи Російської Федерації та Сполучених Штатів. Він розглядає й історичні дискурси інших країн, зокрема Китаю. Порівняння показує, що звернення до минулого з політичною метою не є рисою якоїсь однієї держави чи політичної системи.
Висновок статті полягає в тому, що світ нині «хворіє на історію». Це кидає виклик історичній науці й загострює питання про роль і відповідальність учених у відтворенні знань про минуле. Потрібно визначити, наскільки допустимо залучати науковців до світоглядних та ідеологічних конфліктів і до воєн пам’яті. Окремої уваги потребує зміст сучасних підручників з історії, бо саме вони формують уявлення про минуле.
З огляду на події після 24 лютого 2022 року автор зазначає, що війна проти України стала крайнім виявом того, як російська влада експлуатує історію як інструмент політики.