Ракета П-35 (індекс 4К44, за класифікацією НАТО SS-N-3a/b Shaddock/Sepal) — це радянська крилата протикорабельна ракета, розроблена в ОКБ-52 під керівництвом Володимира Челомея у другій половині 1950-х років і прийнята на озброєння в 1962 році. Вона стала одним із перших масових засобів далекобійного ураження надводних кораблів, здатним бити за радіолокаційний горизонт, і довгий час залишалася важливим елементом радянського флоту та берегової оборони. Модернізована версія 3М44 «Прогрес» з’явилася на початку 1980-х і мала збільшену дальність.
Ця ракета важила близько чотирьох тонн, сягала десяти метрів у довжину і могла нести фугасну або спеціальну бойову частину. Її історія тісно пов’язана з гонкою озброєнь часів Холодної війни, коли СРСР шукав способи протистояти авіаносним групам потенційного противника. Сьогодні П-35 вважається застарілою, але окремі зразки ще згадуються в контексті сучасних конфліктів як рідкісний артефакт минулої епохи.
Як з’явилася ракета П-35 і хто її створював
У середині 1950-х радянське керівництво чітко усвідомило загрозу з боку американських авіаносців. Традиційна артилерія і торпеди вже не гарантували успіху на великих відстанях. Постанова Ради Міністрів СРСР від 17 серпня 1956 року дала старт розробці двох споріднених ракет: П-6 для підводних човнів і П-35 для надводних кораблів. Обидві базувалися на досвіді крилатої ракети П-5, яку також створював колектив Челомея.
Перший пуск П-35 відбувся 21 жовтня 1959 року. Випробування тривали кілька років, включаючи стрільби з дослідних установок на Каспії. У серпні 1962-го комплекс офіційно прийняли на озброєння. Першими носіями стали ракетні крейсери проєкту 58 типу «Грозний». Згодом ракета з’явилася на кораблях проєкту 1134 і в берегових комплексах «Редут» та стаціонарному «Утьос» (Об’єкт-100) у Криму.
Конструктори зробили акцент на можливості селекції цілей і ураженні об’єктів, які знаходяться поза прямою видимістю радарів корабля-носія. Це вимагало комбінованої системи наведення: командної на маршовій ділянці та активної радіолокаційної на кінцевій. Для свого часу рішення виглядало досить передовим, хоча й мало обмеження, пов’язані з необхідністю підтримувати радіозв’язок із носієм.
Основні технічні характеристики П-35
П-35 належала до великогабаритних крилатих ракет. Її довжина становила близько 9,5–10 метрів, діаметр корпусу — приблизно 0,9 метра, розмах крил у розгорнутому стані — близько 2,6 метра. Стартова маса коливалася в межах 4–4,5 тонни. Маршовий двигун — турбореактивний, старт забезпечували твердопаливні прискорювачі.
Дальність польоту залежала від профілю траєкторії і сягала 250–350 кілометрів у базовій версії (за деякими даними — до 400 км). Модернізований «Прогрес» міг летіти далі — до 460 кілометрів. Швидкість на марші становила приблизно 1,3–1,8 Маха. Висота польоту могла змінюватися: маршова ділянка проходила на 400, 4000 або 7000 метрах, а перед ціллю ракета знижувалася до 100 метрів (у «Прогресі» — ще нижче, до 25 метрів на фінальному відрізку).
Бойова частина була фугасно-кумулятивною масою 800–1000 кг або спеціальною (ядерною) потужністю до кількох сотень кілотонн. Точність для того часу вважалася прийнятною, хоча кругове ймовірне відхилення могло сягати кількох сотень метрів.
Для зручності порівняння основних параметрів різних джерел можна звести їх у таблицю. Цифри є усередненими і можуть дещо відрізнятися залежно від модифікації та джерела.
| Параметр | П-35 (базова) | 3М44 «Прогрес» |
|---|---|---|
| Довжина | близько 10 м | близько 10 м |
| Стартова маса | 4–4,5 т | близько 4,2 т |
| Дальність | 250–350 км | до 460 км |
| Швидкість | 1,3–1,8 М | аналогічна |
| Висота кінцевої ділянки | близько 100 м | до 25 м |
| Рік прийняття | 1962 | 1982 |
Дані узагальнені на основі відкритих історичних довідників і матеріалів, зокрема з енциклопедичних джерел.
Носії та застосування в радянський період
Основними корабельними носіями П-35 стали крейсери проєктів 58 і 1134. На них встановлювали контейнерні пускові установки, які дозволяли робити залпи кількома ракетами. Береговий рухомий комплекс «Редут» на шасі підвищеної прохідності давав можливість прикривати ділянки узбережжя. Стаціонарний «Утьос» у Криму мав захищені підземні позиції.
Ракета могла застосовуватися як проти окремих великих кораблів, так і проти корабельних груп. Система дозволяла оператору вибирати пріоритетну ціль серед кількох виявлених. У мирний час комплекси використовувалися для навчальних стрільб і демонстрації можливостей флоту. До кінця 1980-х їх почали поступово замінювати сучаснішими системами — «Базальтом», «Гранитом» та іншими.
Цікаві факти про ракету П-35
Один із найяскравіших епізодів випробувань — влучання ракети з інертною бойовою частиною в недобудований лідер «Київ», коли вона розпорола палубу на десятки метрів. Комплекс «Утьос» у Криму залишався одним із небагатьох стаціонарних берегових об’єктів такого типу. Модернізація до «Прогресу» в 1982 році дозволила знизити висоту фінального польоту і підвищити завадостійкість, що дещо продовжило життя системи. У 2024 році з’явилися повідомлення про рідкісне застосування залишків цих ракет у сучасному конфлікті, що стало своєрідним нагадуванням про арсенали Холодної війни.
Місце П-35 в історії ракетної техніки
П-35 стала важливою сходинкою між першими радянськими крилатими ракетами і більш досконалими комплексами наступних поколінь. Вона довела можливість селективного ураження кораблів на значній відстані і вплинула на розвиток берегової оборони. Водночас її великі габарити, потреба в радіокомандному супроводі на марші та відносно висока помітність робили її вразливою до засобів радіоелектронної боротьби і систем протиповітряної оборони, які стрімко розвивалися вже в 1970–80-х.
Порівняно з сучасними протикорабельними ракетами П-35 виглядає архаїчною: нижча точність, більша помітність, складніша логістика. Проте для свого часу вона була серйозним стримувальним фактором. Її історія показує, як швидко змінювалися вимоги до морської зброї і як конструктори намагалися відповісти на виклики епохи авіаносців і ядерної загрози.
Сьогодні ракета П-35 цікава переважно як сторінка історії військової техніки. Її розробка, випробування і служба відображають цілу епоху радянського ракетобудування під керівництвом Челомея. Відкриті джерела дозволяють простежити цей шлях від постанов 1956 року до модернізацій 1980-х і рідкісних згадок у новітні часи, залишаючи простір для подальшого вивчення архівів і спогадів учасників тих подій.