У червні 2014 року, коли Європа згадувала висадку союзників на пляжах Нормандії сімдесят років тому, в одному з замків регіону зібралися чотири лідери. Петро Порошенко, Володимир Путін, Ангела Меркель та Франсуа Олланд обговорили криваву кризу, яка спалахнула на сході України після анексії Криму та початку бойових дій у Донецькій і Луганській областях. Та неформальна розмова на полях святкування Дня Д поклала початок структурованому формату переговорів, який отримав назву нормандської четвірки або нормандського формату.
Нормандська четвірка — це дипломатичний механізм за участю України, Росії, Німеччини та Франції, створений для політичного врегулювання збройного конфлікту на Донбасі. Формат став політичним дахом для Тристоронньої контактної групи (Україна, Росія, ОБСЄ), яка працювала безпосередньо в Мінську. За вісім років роботи він породив Мінські угоди, кілька обмінів полоненими, локальні розведення сил та надії, що так і не втілилися в повноцінний мир. Після повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року активна робота формату припинилася.
Як усе починалося: від святкування в Нормандії до перших домовленостей
Перша зустріч відбулася 6 червня 2014 року в замку Бенувіль у Нормандії. Лідери обговорювали ситуацію, яка вже забрала сотні життів і загрожувала перерости в масштабнішу війну. Жодних конкретних документів тоді не підписали, але сам факт регулярного спілкування на найвищому рівні став проривом. Німеччина та Франція виступили посередниками, намагаючись утримати Росію за столом переговорів і не допустити подальшої ескалації.
Вже восени того ж року формат допоміг запустити Мінський процес. 5 вересня 2014 року в Мінську представники України, Росії та ОБСЄ підписали Мінський протокол — першу спробу зафіксувати припинення вогню, відведення важкого озброєння та початок політичного діалогу. Проте бойові дії не припинилися. Після трагедії під Іловайськом та наступу на Дебальцеве сторони повернулися до столу переговорів.
12 лютого 2015 року лідери нормандської четвірки підтримали Комплекс заходів з виконання Мінських угод — документ, відомий як Мінськ-2. Переговори тривали понад 17 годин. Угода містила 13 пунктів: негайне припинення вогню з 15 лютого, створення зони безпеки шириною від 50 до 140 кілометрів залежно від калібру озброєння, ефективний моніторинг ОБСЄ з використанням дронів і супутників, звільнення всіх заручників, виведення іноземних формувань та відновлення контролю України над кордоном після політичного врегулювання.
Мінські угоди: деталі, які так і не запрацювали повністю
Мінськ-2 став найбільш детальною спробою зафіксувати правила гри. Серед ключових положень — відведення важкого озброєння, створення зони безпеки, діалог про місцеві вибори відповідно до українського законодавства та ухвалення закону про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. Окремим пунктом ішло відновлення повного контролю України над державним кордоном після проведення виборів та всеосяжного політичного врегулювання.
Формула Штайнмаєра, запропонована німецьким міністром закордонних справ, мала розблокувати політичну частину. Вона передбачала послідовність: спочатку місцеві вибори на окупованих територіях за українським законом та стандартами ОБСЄ, потім набуття чинності законом про особливий статус, а вже після цього — повернення Україні контролю над кордоном. Ця послідовність викликала гострі суперечки в Україні: багато хто вбачав у ній ризик легітимізації сепаратистських структур до відновлення суверенітету.
На практиці більшість пунктів виконали частково або не виконали взагалі. Припинення вогню порушували тисячі разів — ОБСЄ фіксувала обстріли майже щодня. Важке озброєння відводили, але часто повертали або перекидали в інші райони. Іноземні військові формування та техніка не були виведені повністю. Місцеві вибори за українським законодавством так і не відбулися на окупованих територіях — там проводили власні «вибори». Закон про особливий статус ухвалили, але його імплементація застрягла. Контроль над кордоном Україна не відновила.
Ключові саміти: надії, розчарування та особисті зустрічі лідерів
Ось хронологія найважливіших зустрічей у форматі:
| Дата та місце | Учасники | Ключові результати |
|---|---|---|
| 6 червня 2014, Нормандія (Бенувіль) | Порошенко, Путін, Меркель, Олланд | Перша неформальна зустріч, обговорення кризи, початок формату |
| 12 лютого 2015, Мінськ | Лідери четвірки | Підтримка Мінськ-2 після 17-годинних переговорів |
| 2 жовтня 2015, Париж | Представники четвірки | Узгоджено відведення озброєнь калібром до 100 мм на 15 км від лінії зіткнення |
| 19 жовтня 2016, Берлін | Порошенко, Клімкін, міністри МЗС, Сурков | Спроба створити «дорожню карту», обмежений прогрес |
| 9 грудня 2019, Париж | Зеленський, Путін, Меркель, Макрон | Перша зустріч Зеленського з Путіним, домовленості про формулу Штайнмаєра, обмін полоненими, розведення в трьох районах |
| 26 січня та 10 лютого 2022, Париж і Берлін | Радники лідерів | Спроби активізувати процес перед ескалацією, без спільної декларації |
Найяскравішим став саміт 9 грудня 2019 року в Парижі. Новий президент України Володимир Зеленський, який прийшов до влади з обіцянкою припинити війну, вперше сів за стіл переговорів з Володимиром Путіним. Сторони домовилися про імплементацію формули Штайнмаєра, розширення мандату місії ОБСЄ (включно з нічним спостереженням), обмін ув’язненими та розведення сил у трьох додаткових районах. Проте головні політичні питання — особливий статус, вибори та контроль над кордоном — залишилися невирішеними. У Києві перед самітом пройшли протести проти «капітуляції».
Чому формат не спрацював: глибокі причини провалу
Нормандська четвірка страждала від фундаментальних протиріч у підходах сторін. Україна наполягала на пріоритеті безпекових питань: спочатку припинення вогню, виведення військ та відновлення контролю над кордоном, потім політичні кроки. Росія просувала зворотну логіку — спочатку політичне врегулювання (вибори, особливий статус), а вже потім безпекові питання. Ця розбіжність у послідовності блокувала прогрес роками.
Німеччина та Франція виконували роль посередників, але не мали достатніх важелів тиску на Росію. Економічні зв’язки, енергетичні проєкти на кшталт «Північного потоку-2» та небажання ескалації змушували Берлін і Париж шукати компроміси, які часто виглядали як поступки агресору. Сполучені Штати, ключовий гравець у безпековій архітектурі Європи, були виключені з формату на початковому етапі — це послаблювало позицію України.
Внутрішньополітичні фактори також відігравали роль. В Україні Мінські угоди сприймали як нав’язані під дулом гармат після військових поразок 2014–2015 років. Будь-які поступки щодо особливого статусу викликали гостру критику та протести. У Росії формат використовували для затягування часу та легітимізації присутності на окупованих територіях, одночасно продовжуючи постачати зброю та бойовиків.
Спадщина формату та уроки для 2026 року
Нормандська четвірка залишила після себе змішану спадщину. З одного боку, вона дозволила уникнути ще більшої ескалації у 2014–2015 роках, зберегла канал зв’язку навіть у найгірші моменти та дала можливість провести гуманітарні кроки — обміни полоненими, локальні розведення, доставку допомоги. З іншого — вона не змогла зупинити війну, не вирішила політичних суперечностей і не забезпечила надійних гарантій безпеки для України.
Головний урок очевидний: дипломатія без реальних важелів примусу та чітких механізмів виконання працює лише тоді, коли всі сторони щиро зацікавлені в результаті. Коли одна зі сторін використовує переговори для затягування часу та закріплення військових здобутків, формат перетворюється на ілюзію прогресу.
Другий урок стосується ролі посередників. Німеччина та Франція зробили все можливе в межах своїх можливостей, але без потужної трансатлантичної єдності та готовності до жорстких санкцій і військової підтримки України тиск на агресора залишався недостатнім.
Третій урок — про послідовність кроків. Спроби розвести безпекові та політичні питання в часі або навпаки поставити політику попереду безпеки виявилися неефективними. Майбутні мирні плани, ймовірно, потребуватимуть одночасного вирішення питань безпеки, територіальної цілісності та політичного устрою з надійними міжнародними гарантіями.
Сьогодні, коли активна фаза роботи нормандської четвірки залишилася в минулому, її досвід продовжує впливати на уявлення про те, якою може бути дипломатія в умовах тривалого конфлікту. Канал спілкування між сторонами іноді рятує життя, але справжній мир вимагає не лише слів за столом переговорів, а й сили, яка змушує дотримуватися домовленостей. Розмова про майбутнє врегулювання триває в інших форматах і з іншими учасниками — але пам’ять про вісім років нормандських спроб залишається частиною української та європейської історії.