Олександр Терен, чиє справжнє ім’я Олександр Миколайович Будько, народився 13 травня 1996 року в Рівному й сьогодні залишається одним із найяскравіших символів українського спротиву, інклюзії та живої сили волі. Цей чоловік, який у 2022-му втратив обидві ноги під час Слобожанського контрнаступу, не став ні тінню минулого, ні персонажем чужих історій. Він сам пише свій наратив — через книгу, YouTube-шоу, спортивні подіуми, публічні виступи й навіть романтичне реаліті. Його історія починається не з фронту й не з протезів. Вона починається з міста, де хлопець із ортопедичними черевиками мріяв про звичайні кросівки, з київських кав’ярень, де він варив каву, і з того ранку 24 лютого, коли вибухи розірвали звичний ритм життя.
Сьогодні Терен — ветеран, письменник, спортсмен, громадський діяч і людина, яка відкрито каже: «Я не мотивую. Я просто живу». Ця фраза стала його своєрідним маніфестом. Вона відсікає пафос і залишає лише дію. Саме тому його ім’я звучить не лише в новинах про «Холостяк», а й у розмовах про безбар’єрність українських міст, про те, як суспільство ставиться до людей з ампутаціями, і про те, як після важкого поранення можна знову сісти на мотоцикл, проплисти кілометри у відкритому морі чи станцювати на балу у Відні.
Дитинство в Рівному та шлях до Києва
Рівне середини дев’яностих зустріло маленького Сашка Будька не найлегшими умовами. З народження хлопець мав клишоногість, тому більшу частину дитинства провів у гіпсах, туторах і спеціальних шкіряних ортопедичних черевиках. Кеди на урок фізкультури дозволяли взувати лише на сорок п’ять хвилин, а потім знову поверталися «правильні» черевики, які зношувалися до дірок. Цей досвід залишив глибокий слід: комплекс щодо ніг, небажання носити шорти, постійне відчуття, що тіло «не таке». Проте саме тут зародилася та впертість, яка пізніше стане його візитівкою.
Після школи Олександр здобув технічну освіту й перебрався до Києва. Столиця відкрила інший світ — кав’ярні, нічні зміни, запах свіжозмеленої кави й розмови з гостями. Він швидко виріс до шеф-бариста. Паралельно ходив на курси графічного дизайну й не залишав спорт: пауерліфтинг і єдиноборства стали способом відчути контроль над тілом, яке колись здавалося обмеженим. До лютого 2022-го життя виглядало цілком звичайним для молодого киянина — робота, спорт, плани на майбутнє. Ніхто не здогадувався, що через кілька місяців цей самий чоловік стоятиме в окопі на Харківщині.
Доброволець із першого дня та командир взводу
Ранок 24 лютого 2022 року Олександр запам’ятав назавжди. Він планував звичайний робочий день, але вибухи змінили все. Вивізши тодішню дівчину в безпечне місце й зібравши тривожну валізу, він пішов шукати можливість захищати країну. Військкомат міг відмовити через проблеми зі здоров’ям, тому шлях проліг через націоналістичну спільноту й далі — до батальйону «Карпатська Січ». Спочатку охороняв об’єкти під час битви за Київ, але цього було мало. У травні 2022-го його призначили командиром взводу вогневої підтримки другої роти 49-го окремого стрілецького батальйону. Позивний «Терен» закріпився швидко й природно.
Фронт на Харківщині став новою реальністю. Втома, постійна небезпека, побратими, з якими ділиш останній сухпай. Олександр вів Instagram-сторінку «Цвіт Терену», де описував будні без прикрас. Підписники росли, бо люди відчували щирість. 24 серпня 2022 року, у День Незалежності, під селом Дмитрівка все обірвалося. Група зайшла в посадку. На висоті стояв ворожий танк. Від втоми боєць задрімав. Снаряд, земля, біль. Старі двері, якими його прикрили, і турнікети побратимів врятували життя. Перша ампутація в Барвінковому, потім Харків, Полтава. Друга — лівої ноги через відмирання тканин. Батьки дізналися з соцмереж, де товариш уже збирав кошти на лікування.
Реабілітація, протези та повернення до руху
Перші місяці після поранення — це лікарні, біль, невизначеність. Олександр проходив лікування в Україні, а згодом вирушив до США. Там йому встановили змінні спортивні протези: одні для бігу, інші для кросфіту. Через три місяці після травми він уже стояв на протезах. Цей момент став точкою відліку нового життя. Не «життя після», а просто життя — з іншими правилами, але з тією ж впертістю.
Спорт повернувся швидко й потужно. У вересні 2023 року на «Іграх Нескорених» у Дюссельдорфі Олександр здобув бронзу з плавання на 50 метрів вільним стилем у класі ISB із результатом 50,66 секунди. Пізніше брав участь у змаганнях у Канаді 2025 року. Окрім плавання — пауерліфтинг (топ-5), баскетбол на візках, регбі. Він сідав за кермо, їздив на Harley-Davidson Sportster, пропливав кілометри у відкритому морі на OceanMan на Кіпрі. Кожен новий рух був доказом, що тіло з протезами може бути сильним, швидким і навіть елегантним.
Книга «Історія впертого чоловіка» як терапія й маніфест
Писати Олександр почав ще в жовтні 2022-го, лежачи в лікарні. Книга «Історія впертого чоловіка» вийшла восени 2023-го й одразу стала подією. Це не героїчний трилер. Це щоденник шляху від кав’ярні до окопу, від спроб потрапити в ЗСУ до моменту, коли земля засипала пораненого бійця. Автор чесно пише про страх, про побратимів, багатьох із яких уже немає, про внутрішні діалоги й ту впертість, яка не дозволяє зупинитися. Презентації пройшли по всій Україні, а потім і за кордоном. Книга стала і терапією для самого автора, і дзеркалом для тисяч читачів, які проходили подібний шлях.
Зараз Терен працює над другою книгою. Паралельно він здобув другу вищу освіту — магістратуру в Харківському національному університеті внутрішніх справ за спеціальністю «Фінанси, банківська справа та страхування». Навчання стало ще одним доказом, що після фронту можна не лише виживати, а й будувати нову професійну ідентичність.
«Відвал ніг» і боротьба за безбар’єрність
У грудні 2023 року з’явився YouTube-канал ТЕРЕН і шоу «Відвал ніг, або All інклюзив». Формат простий і потужний: Олександр разом із відомими українцями сідає в крісло колісне й тестує міста на доступність. Львів із Машею Єфросиніною, Вінниця з Василем Байдаком, Київ, реабілітаційні центри Superhumans, Veteran Hub. Кожен випуск — суміш гумору, жорсткої правди й конкретних зауважень: відсутність пандусів, небезпечна бруківка, зайняті паркомісця для людей з інвалідністю. Пізніше формат еволюціонував у «Відвал ніг. Робота», де перевіряли інклюзивність професій — від таксиста до інших сфер. Проєкт став не просто контентом, а інструментом змін. Міста почали реагувати, бізнеси — адаптуватися.
Громадська діяльність виходить далеко за межі YouTube. Терен виступає на благодійних вечорах, брав участь у постановці «Жизель» United Ukrainian Ballet у Каліфорнії, став героєм документального фільму «Front Row», продюсеркою якого виступила Сара Джессіка Паркер. Він запускає благодійні колекції прикрас «Цвіт Терену» та футболок «Залізні люди». Кошти йдуть на потреби ЗСУ. У Рівному допомагає облаштовувати маршрути безбар’єрності. Його голос чути, коли суспільство обговорює призначення в Міністерстві у справах ветеранів чи ставлення до людей з інвалідністю в повсякденному житті.
Цікаві факти про Олександра Терена
Олександр із дитинства мріяв про звичайні кросівки, бо більшість часу ходив у ортопедичному взутті. Після протезування він не просто ходить — він бігає, плаває й навіть танцює вальс на благодійному балу в Хофбурзі у Відні. Його Instagram-сторінка «Цвіт Терену» почалася як фронтовий щоденник і виросла в потужну платформу. У 2025 році він зіграв одну з головних ролей у комедії «10 блогерят», яка піднімає тему хейту в соцмережах. А ще він відкрито зізнається, що не любить слово «мотиватор» і вважає, що найкраща підтримка — це просто жити своїм життям на повну.
Участь у «Холостяку» та особисте життя під прицілом
У 2024 році Олександр став головним героєм 13-го сезону шоу «Холостяк» на СТБ — першим ветераном в історії проєкту. Він ішов туди не лише за коханням. Головна мета — показати, що людина з ампутаціями може бути бажаною, сильною, сексуальною й гідною глибоких почуттів. Фінал приніс стосунки з волонтеркою Інною Бєлєнь, які згодом завершилися. Пізніше був короткий роман із письменницею Катериною Смачило. Станом на середину 2026-го серце Терена вільне. Він відкрито говорить, що не шукає стосунків через сайти знайомств і не перетворює особисте життя на перформанс. Соціальне коло широке, події насичені, а час — на саморозвиток, англійську й акторську майстерність.
Публічність принесла не лише підтримку, а й хвилі хейту. Олександр ставиться до цього спокійно: «Хейт може зламати людину, але можна навчитися не давати йому такої влади». Він використовує свій досвід, щоб говорити про токсичність соцмереж і важливість внутрішньої опори.
Сьогодення: освіта, кіно, спорт і нові горизонти
У січні 2026 року президент України вручив Олександру Терену орден «За заслуги» III ступеня. Нагорода відзначила спортивні результати на «Іграх Нескорених» 2023 і 2025 років, самовідданість і волю до перемоги. Сам Терен прокоментував це стримано: він ніколи не робив нічого заради медалей. Рухало лише внутрішнє відчуття справедливості й бажання бути корисним після того, як прокинувся.
Сьогодні його розклад щільний. Акторська кар’єра тільки починається, але вже є конкретна мета — змінити зображення людей з інвалідністю на екрані, відійти від жалісливих стереотипів. Він вивчає англійську, щоб зніматися не лише в українському кіно. Продовжує спортивні тренування, подорожує, виступає. У Рівному допомагає з безбар’єрними маршрутами. І постійно нагадує: реабілітація — це не лікарня. Це момент, коли ти повертаєшся додому без ніг і маєш знайти роботу, платити за квартиру й продовжувати жити.
Олександр Терен став голосом цілого покоління, яке пройшло через війну й не дозволяє собі зупинитися. Його історія — це не казка про супергероя. Це історія впертого чоловіка, який просто вирішив не здаватися. І саме тому вона продовжує розгортатися щодня — на протезах, за кермом мотоцикла, перед камерою, у книжках і в тих змінах, які він провокує в українських містах і в головах людей.