Золотий Колодязь: село з цілющим джерелом і козацькою душею

Золотий Колодязь — це невелике село в Шахівській сільській громаді Покровського району Донецької області, яке розкинулося на берегах річки Грузької серед степових балок і ставків. Його серцебиттям уже кілька століть залишається потужне артезіанське джерело з мінеральною водою, яка з давніх-давен вважається цілющою для шлунково-кишкового тракту, печінки та обміну речовин. Саме це джерело дало назву населеному пункту і зробило його особливою точкою на карті Донбасу — місцем, де історія козацьких сторож переплітається з легендами про імператорів, а сучасність випробовує людей на міцність під час війни.

Село лежить приблизно за 72 кілометри від Донецька, у мальовничій долині, оточеній урвищами та зеленими схилами. Вода тут б’є з глибини понад п’ятдесят метрів кількома рукавами, утворюючи справжній природний оазис серед колись Дикого Поля. Місцеві мешканці з покоління в покоління пили цю воду, лікували нею дітей і худобу, а в радянські часи її навіть гнали трубопроводом до заводу в Білозерському, де розливали під брендом «Золотий Колодязь». Сьогодні, попри обстріли і близькість фронту, джерело продовжує бити, ніби нагадуючи, що земля Донбасу вміє зберігати життя навіть у найважчі часи.

Від козацької сторожі до панського маєтку

Перші сліди постійного життя на місці сучасного Золотого Колодязя з’являються в 1680-х роках. Запорізькі козаки Самарської паланки облаштували тут сторожовий пост біля Чумацького шляху, бо вода з місцевого джерела була солодкою, рясною і рятувала від спраги в безкрайньому степу. Тоді місце звали просто Козацьким Джерелом. Через нього проходили Муравський, Залозний і Солоний шляхи, тож козаки тримали тут варту, захищаючи торговців і мандрівників від татарських набігів.

У XVIII столітті землі перейшли до російських поміщиків. Спочатку хутір називався Грязновка на честь пана Грязнова, а пізніше став Левшиним — за іменем Олексія Андріановича Левшина, який збудував маєток і переселив сюди кріпаків з Тульської та Калузької губерній. Офіційною датою заснування села вважають 1776 рік. У 1800 році з’явилася Дмитрівська церква і церковно-парафіяльна школа. Наприкінці XIX століття село вже мало земську школу (відкриту 1894 року), бібліотеку (1892) і фельдшерський пункт. Населення зростало: у 1915 році тут мешкало вже 1170 осіб, працювало навіть відділення банку.

Революційні роки принесли бурю. У 1905–1906 роках селяни вимагали землі, а поміщиця викликала каральний загін із трьохсот драгунів. У 1918–1920 роках територію проходили червоні, білі, австрійці і махновці. Нестор Махно навіть ненадовго захопив село, змусивши місцеву владу евакуюватися. У 1920-х почалася колективізація, а в 1932–1933 роках Голодомор і репресії вдарили по громаді. Багато хто загинув від голоду, священиків розстрілювали, а колгоспи об’єднували в один великий — імені XXI з’їзду КПРС, який мав майже три тисячі гектарів землі.

Легенда про золоту монету Петра I

Найвідоміша історія, пов’язана з селом, розповідає про російського царя Петра I. За народними переказами, повертаючись з Азовського походу 1696 року (або, за іншими версіями, близько 1710-го), імператор зупинився біля джерела, щоб утамувати спрагу. Вода йому так сподобалася, що він вигукнув: «Золотий колодязь!» — і кинув у воду золоту монету чи перстень. Відтоді, кажуть, джерело й село отримали свою назву.

Історики ставляться до цієї легенди обережно: Петро I справді бував у цих краях під час Азовських походів, але точних документів про зупинку біля джерела немає. Проте місцеві жителі свято бережуть цю історію. Біля джерела встановлено скульптуру царя з відром (роботу скульптора Юрія Артемова), відновлено зруб криниці, а в центрі села створено тематичний куточок з елементами козацького і «петровського» минулого. Легенда стала частиною місцевої ідентичності і допомагала селу потрапити до фіналу всеукраїнського конкурсу «Неймовірні села України» у 2018 році.

Існує й козацька версія назви. Вода била таким сильним струменем, що на джерело просто неможливо було поставити звичайний зруб — вода змивала все. Козаки називали його «золотим», бо воно давало життя в безводному степу і лікувало рани. Обидві історії мирно співіснують у місцевій пам’яті, додаючи селу містичного шарму.

Цілюще джерело: хімія, історія і сучасність

Артезіанське джерело «Золотий Колодязь» — головна природна пам’ятка села. Вода піднімається з глибини понад 50 метрів і виходить на поверхню кількома рукавами вздовж яру річки Грузької. За складом вона багата на кальцій, натрій і магній, що робить її корисною при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, печінки, підшлункової залози та порушеннях обміну речовин. Місцеві завжди пили її сирою і вважали, що вона «відновлює сили».

У 1950-х роках геологічні розвідки виявили під селом два підземні озера — одне з мінеральною водою, друге з питною. У 1953 році проклали 17-кілометровий водогін до Білозерського, а в 1972-му його модернізували, використавши посріблені труби — унікальну для того часу технологію. Воду розливали під брендом «Золотий Колодязь», і наприкінці 1990-х — на початку 2000-х підприємство отримало європейський сертифікат, приз «Золотий орел» у Парижі, знак «Довіра споживачів» і золоту медаль на виставці напоїв. У 2009 році завод зупинили через борги, але джерело продовжує постачати воду в місцеві мережі.

Навколо джерела облаштували рекреаційну зону з альтанками. До війни сюди приїздили на пікніки, набирали воду в каністри і просто сиділи біля струмків, слухаючи, як вода дзюрчить по камінню. Джерело зображене на гербі колишнього Добропільського району, що підкреслює його значення для всього краю.

Цікаві факти про Золотий Колодязь

Ось кілька деталей, які рідко потрапляють у короткі довідки, але роблять історію села живою і багатогранною.

• Водогін 1972 року з посрібленими трубами вважався технологічним дивом радянського Донбасу — срібло використовували для захисту від корозії і збереження смакових якостей води.
• У 2018 році село увійшло до фіналу конкурсу «Неймовірні села України» як єдиний населений пункт Донеччини, що дійшов до такого етапу. Судді відзначили збережену атмосферу, тематичні куточки і джерело.
• До початку повномасштабного вторгнення 2022 року в селі мешкало близько 500 осіб, а станом на травень 2025-го — приблизно 250. Багато хто виїхав через обстріли, але частина сімей залишилася, бо «тут рідна земля і джерело».
• У 1920 році село ненадовго захопили махновці. За місцевими спогадами, сам Нестор Махно бував у маєтку і реквізував частину майна.
• Школа в Золотому Колодязі в 1960–1970-х роках вважалася однією з найкращих у районі й області. Тут працював загін червоних слідопитів, які збирали матеріали про війну і козацьке минуле.

Ці факти показують, що село ніколи не було просто «точкою на карті». Воно завжди мало власний характер — впертий, працьовитий і прив’язаний до води.

Життя під обстрілами і боротьба за звільнення

Після 2014 року Золотий Колодязь опинився в зоні бойових дій. У квітні та травні 2014-го на місцеві блокпости нападали бойовики, гинули українські солдати. Повномасштабне вторгнення 2022 року зробило село прифронтовим. Фронт підходив на 20–30 кілометрів, по селу били касетними боєприпасами і дронами. Школа була пошкоджена, церква, якій понад сто років, теж постраждала, а люди звикли до нічних «гупань».

У серпні 2025 року українські сили провели успішну операцію. Десантники 79-ї та 82-ї бригад разом із бійцями 1-го корпусу Національної гвардії «Азов» звільнили Золотий Колодязь і кілька сусідніх сіл. У лютому 2026-го інтернаціональний батальйон «Азову» провів додаткову зачистку, взявши в полон десятки окупантів. Місцеві розповідали, що росіяни ховалися в підвалах, а в одному з них знайшли навіть 35 літрів вина і канабіс — типова картина хаосу окупації.

Станом на середину 2026 року село залишається в сірій зоні ризику. Частина будинків зруйнована, багато дворів порожні, але джерело б’є, а ті, хто залишився, доглядають городи і чекають стабільності. Керівник Шахівської військової адміністрації не раз підкреслював, що люди виїжджають через безпеку, але повертаються, коли ситуація покращується — бо тут їхні корені.

Культура, пам’ятки і повсякденне життя

Крім джерела, у селі є Дмитрівський храм (освячений на початку XIX століття), меморіал загиблим у російсько-українській війні, тематичні куточки з козацькими і «петровськими» елементами, сонячний годинник і стела з українкою у вінку. Ботанічний заказник місцевого значення «Грузька балка» зберігає рідкісні степові рослини. Ставки приваблюють рибалок, а в мирний час сюди приїздили екскурсії з усього Донбасу.

Господарство традиційно сільськогосподарське: пшениця, молоко, м’ясо, сади. Колись працював цегельний завод на хуторі Ляних і кустарні вугільні кар’єри. Сьогодні більшість жителів — пенсіонери, але школа до війни мала близько 90 учнів. Люди тут говорять переважно українською (понад 90 % за переписом 2001 року), зберігають звичаї і люблять розповідати історії про джерело.

Потрапити до Золотого Колодязя можна автомобілем трасою М04 (Е50) до Покровська, далі місцевими дорогами, або громадським транспортом з Покровська. У мирний час це була популярна точка для тих, хто шукав тиші, чистої води і справжнього степового повітря.

Дані таблиці зібрані на основі матеріалів uk.wikipedia.org та повідомлень suspilne.media. Вони показують, як війна різко змінила демографію, але не знищила саму сутність місця.

Золотий Колодязь залишається символом того, як маленьке село на Донбасі вміє триматися за своє джерело — і буквальне, і метафоричне. Вода продовжує бити, легенди живуть у розповідях старих людей, а ті, хто повернувся або ніколи не виїжджав, щодня набирають воду з рукавів джерела, ніби черпаючи сили для наступного дня. У цьому й полягає справжня сила місця, яке вже понад три століття називають золотим.