Сьогодні саме транснаціональні мережі визначають якість і межі наповнення внутрішнього споживчого ринку, формують мотиваційні очікування споживача в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Найважливішим фактором, свого роду «лакмусовим папірцем», для розуміння реального розкладу сил на сучасній геополітичній шахівниці є місце та роль ТНК на світовому ринку товарів і послуг. Саме взаємодія і взаємовплив національних компаній і есктериторіальних мережевих структур формують порядок денний глобальних і регіональних процесів.

З певними застереженнями можна виділити два основні конкуруючі угруповання, що делегують своїх представників до органів державної влади (політичного істеблішменту) і формують тим самим внутрішню й зовнішню політику національних держав: 1) реальний сектор (паливно-енергетичний, оборонно-промисловий, гірничо-металургійний, агропромисловий комплекси, машинобудування, видобувна та переробна галузі тощо); 2) сектор послуг (ретейл, фінансовий сектор, IT-сфера, інші високотехнологічні сектори економіки). Традиційно представники першої групи реалізують стратегію посилення державного протекціонізму, другої — ратують за «невидиму руку» ринку, безпосередньо і/або опосередковано представляючи інтереси ТНК. Обидві групи гравців обслуговують ЗМІ, інформаційно-аналітичні підрозділи, парамілітарні та інші силові структури.

Особливе місце в цій схемі посідає ракетно-космічна галузь. Як визнане джерело інновацій, драйвер науково-технічного прогресу ракетно-космічний комплекс історично пов’язаний з армією, ОПК і спецслужбами. До недавнього часу (а в Китаї й досі) національний уряд залишався головним і єдиним замовником розроблення і виробництва ракетної техніки і космічних апаратів. Міжнародно-правові рамки з контролю за поширенням ракетних технологій, високі вимоги до виробничо-технологічної бази та кадрового потенціалу, значна вартість проектів (за умови не гарантованої комерційної окупності) — всі ці чинники звужують клуб ракетно-космічних гравців до 10–12 країн, причому приватні компанії реально конкурують з державними лише у Сполучених Штатах.

Найяскравіше політична конкуренція «минулого» і «майбутнього» світової економіки проявляється в США. Традиційно інтереси реального сектору підтримує істеблішмент республіканської партії, демократи лобіюють фінансову і IT-сферу. Час від часу на політичній арені з’являються незалежні (фінансово самодостатні) гравці, які пожвавлюють передвиборчу кампанію і, істотно не впливаючи на історичне протистояння двох партій, засвідчують стійкість та універсальність американської демократії. Саме тому перемога на президентських виборах Дональда Трампа, який тільки на певному етапі передвиборчої гонки виступив як офіційний представник республіканців, стала серйозним викликом для американської політичної системи і суттєво вплинула на світові соціально-економічні та військово-політичні процеси. Несистемний гравець вніс дисбаланс у систему, і геополітичні та геоекономічні «тектонічні плити» почали рухатися. При всій суперечливості та ірраціональності постаті Д. Трампа, його було обрано голосами передусім представників штатів так званого «іржавого поясу», і він жорстко відстоює інтереси «старих» галузей американської промисловості (металургія, машинобудування, ВПК). Ініційовані адміністрацією Б. Обами глобальні проекти транстихоокеанського і трансатлантичного партнерства згорнуто. Відносини у трикутнику «США–ЄС–КНР» поступово скочуються до стану «торгової війни».

Зовнішньоекономічні кроки президента США перебувають в одному смисловому і понятійному полі з позицією лідерів РФ, Китаю, автократичних режимів Латинської Америки, Африки і Перської затоки. Крім того, Д. Трамп фактично прийняв естафетну паличку лобіста російської «оборонки» з найближчого оточення В. Путіна, підтримавши масштабні проекти переозброєння американської армії, в тому числі і ядерної тріади.

Повний текст