Вісник НАН України. 2019. № 1. С.85-89

СТЕПОВИК Дмитро Власович —
доктор мистецтвознавства, професор

КІНОПЛАКАТ: МИСТЕЦТВО, РЕКЛАМА ЧИ ДИЗАЙН?

У 2018 р. у видавництві «Академперіодика» було видано монографію наукового співробітника відділу образотворчих мистецтв Інституту книгознавства НБУВ Людмили Гутник «Український кіноплакат 1947–1994 років з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського : науковий каталог». До наукового обігу було введено значний за обсягом та хронологічними рамками документальний пласт українського друкованого кіноплаката (3442 назви). Книга містить 365 кольорових зображень кіноплакатів, більшість з яких репродукуються уперше, покажчик імен художників з короткими біографічними відомостями, іменний покажчик, зокрема режисерів, сценаристів, операторів, художників фільмів, композиторів, звукооператорів, письменників та осіб, зображених на плакаті, а також покажчик назв фільмів.

У людей, які жили при «совєтах», зі словом «плакат» пов’язані скоріше негативні, ніж позитивні спомини. Люди тоді надивилися так званих політплакатів — звичайних агіток усього того, що зовсім не викликало позитивних емоцій. Псевдовибори з 99% голосів «за»; різні «свята», вигадані владою всупереч справді народним чи християнським святам; портрети членів кремлівського і республіканських політбюро — усе це всюди супроводжувалося зливою плакатів. Телебачення, а тим більше електронні засоби інформації, які тепер візуалізують медіапростір, а тоді робили лише перші кроки, аж ніяк не були конкурентами плакатів. У середовищі, пов’язаному з образотворчим мистецтвом, коли хотіли покритикувати чиюсь невдало намальовану картину, навіть казали: «Та це якийсь плакатний стиль».

Проте в цьому безперервному потоці плакатів-політагіток існував один дуже позитивний виняток: плакат, що лаконічно, але дуже виразно представляв кінофільм. Він не містив заклику «Відвідай це кіно!», втім сама виразність наведеного образу чи якоїсь символічної деталі, одного лише кадру приваблювала до себе потенційних глядачів.

Митці плаката реалізовували замовлення Головного управління кінофікації та кінопрокату на базі комбінату «Укррекламфільм», а кіноплакати, які друкувалися великими накладами, розсилалися не лише у великі столичні кінотеатри, а й по всій Україні, в тому числі й по селах.

Художники кіноплаката, на відміну від творців політичного плаката, мали значно більшу свободу в реалізації свого задуму, оскільки при замовленні вони найчастіше отримували лише основні «вихідні» дані щодо фільму та побажання й поради режисера. Митці самі вирішували, кого, що і як має бути зображено на плакаті. Остаточне рішення приймала художня рада, яка передусім звертала увагу на художню якість плаката, хоча й траплялися випадки, коли по-справжньому оригінальні та високохудожні роботи відхиляли з ідеологічних причин.

Пригадую, що плакатисти здебільшого зображували одного героя фільму, іноді кількох, але не більше трьох, оскільки виразність сприйняття потребувала великих форм. Я мешкаю в Києві з 1955 р. (коли став студентом Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка) і, як усі молоді люди, любив відвідувати кіно. Мене, як і більшість студентської молоді, проте, гадаю, також і людей старшого віку, приваблювали гарні та мужні обличчя (героїчна тема була тоді провідною, за нею йшла любовна), і саме їх митці найчастіше зображували на плакатах.

Малювати плакати було не лише престижно, а й матеріально вигідно. До цієї справи запрошували талановитих кваліфікованих митців — членів Спілки художників України, вихованців Київського державного художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури) та інших мистецьких навчальних закладів.

Людмила Гутник — автор каталогу — в його науковій частині наводить не лише імена та прізвища цих митців, а й біографічні дані із зазначенням номерів позицій описів плакатів, які вони створювали. Взагалі, науковий апарат у монографії складено за вищими академічними стандартами: прізвища художників, назви фільмів з усіма даними про їхніх творців, номери позицій опису плакатів у каталожній частині книги, де містяться ці прізвища й назви. Людмила Гутник — молода авторка, але вже заявила про себе як досвідчений історик мистецтва, бібліограф. Безперечно, вона мала добрих консультантів, насамперед завідувача відділу образотворчих мистецтв Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, кандидата мистецтвознавства Гліба Юхимця, а також бібліографів, рецензентів та відомого науковця-кінознавця, кінокритика, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України Сергія Тримбача, який написав короткий вступ до каталогу «Кіноплакат у дзеркалі часу».

Три тисячі чотириста сорок два описи кіноплакатів, — і кожний опис включає назву фільму, автора сценарію, режисера-постановника, оператора-постановника, художника-постановника, продюсера, композитора, назву кіностудії, країни та міста розташування кіностудії, а також техніку виконання і розмір плаката, ім’я і прізвище художника/художників та інші додаткові дані. З цього можна судити про обсяг виконаної роботи. Тим більше, що йдеться не тільки про так звані «всесоюзні» фільми, створені кіностудіями на теренах Росії та українськими студіями в Києві та Одесі, а й про фільми іноземного виробництва. І все це зроблено за щойно описаною схемою, — уніфіковано, підготовлено для доволі комфортного дослідження кіноплакатів на монографічному чи дисертаційному рівнях.

Важливою складовою частиною каталога є якісні кольорові ілюстрації, розміщені на вкладці з крейдованого паперу. Це дуже цінна візуальна інформація — майже 400 фотографій плакатів. Усю перезйомку відібраних плакатів робив відповідальний редактор видання Гліб Юхимець. Текстова інформація про плакати дістала дуже гарний візуальний супровід. Він дає підставу вважати, що український плакат другої половини ХХ століття може витримати позитивне порівняння з кіноплакатом першої-ліпшої європейської країни.

Повний текст