Вісник НАН України. 2015. № 7. С. 105–110.

НЕМАЄ ІНШОГО МІСЦЯ, ДЕ Б МОЯ РОБОТА І МОЄ ХОБІ
ЗУСТРІЛИСЯ І ПОЄДНАЛИСЯ ТАК ТІСНО…
До 60-річчя члена-кореспондента НАН України Т.І. Гундорової

17 липня виповнюється 60 років від дня народження видатного українського літературознавця і культуролога, завідувача відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України члена-кореспондента НАН України, доктора філологічних наук, професора Тамари Іванівни Гундорової. З нагоди ювілею співробітники Інституту поспілкувалися з Тамарою Іванівною.

– Тамаро Іванівно, який Ваш перший спогад, пов’язаний із книжкою?

– Дуже врізався мені в пам’ять один епізод із мого дитинства, пов’язаний з книжкою. Не знаю, чи це дійсно так, але мені здається, що першою книгою, до того ж придбаною мною самою, був збірничок «Українські народні пісні». Я побачила його і захотіла купити (страшенно захотіла, бо навіть зараз пригадую це відчуття). Можна сказати, що так проявилася моя перша дитяча закоханість. То була книжечка невеликого формату, очевидно, видана десь у 1960-х роках. На щастя, там не було тих пісень, що пізніше додавалися як атрибут радянського фольклору типу колгоспних пісень. То була традиційна збірка народних пісень, ошатна і невелика за розміром. Я перечитувала її разів сто. Може, з того часу мені й подобаються не великі, а маленькі книжки, людяні, скажемо так, які можна легко втримати в долоні, з якими одразу здружуєшся. Отже, моє знайомство з народною творчістю було, як бачите, книжним і дещо абстрактним. Це дозволяло мені уявляти сцени і характери, домальовувати їх у своїй уяві. І це давало відчуття традиції. Традицію я шаную й досі, а от до форм її уславлення і сакралізації ставлюся досить критично.

– Розкажіть, будь ласка, про початок Вашого наукового шляху. Хто були Ваші вчителі? Хто справив найбільший вплив на Ваше формування як науковця?

– Література, тобто читання книг, було моєю великою насолодою в дитинстві. До того ж я створювала для себе щось на кшталт культу з науки. Ще десь у восьмому класі в підручнику з літератури в розділі про вшанування Шевченка я прочитала про те, що в Києві є Інститут літератури імені Шевченка. Цей момент я пригадую навіть сьогодні. Моє серце тьохнуло, і я, навіть боячись собі зізнатися, захотіла туди потрапити. На щастя, моє бажання здійснилося. Я опинилася в цьому інституті і, незважаючи на всякі приємні і неприємні речі, лишаюся йому вірною, бо знаю, що немає іншого місця, де б моя робота і моє хобі зустрілися і поєдналися так тісно, як тут.

Щодо мого, так би мовити, посвячення в науку, зізнаюся, що у власній автобіографії я бачу кілька символічних моментів. З погляду раціонального вони виглядають наївними, однак ці моменти багато для мене значили, оскільки я мала розвивати себе саму і для цього потребувала орієнтирів. Десь на першому курсі університету я придбала в букіністичному магазині двотомник статей Олександра Білецького, і він став для мене талісманом, своєрідним фетишем, що символічно пов’язував мене з наукою. Ці дві книги завжди стояли на моєму столі в гуртожитку, навіть зараз я маю їх під рукою. Це не означає, що я перечитувала їх до безтями, просто вони давали мені відчуття певності. Не знаю, чому саме статті Білецького справили на мене таке враження. Може, тому, що я відчула в них якусь творчу силу, якийсь політ думки, інтелектуальну імпровізацію. Красномовно кажучи, мабуть, це був «геній науки». ПОВНИЙ ТЕКСТ.