Вісник НАН України. 2015. № 2. С. 81-85
ОНОПРІЄНКО Валентин Іванович —
доктор філософських наук, професор,
завідувач відділу методології та соціології науки
Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України
СХІД І ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ: ДІАГНОЗ І ПРОГНОЗ ІСТОРИКІВ
Рецензія на колективну монографію «Схід і Південь України: час, простір, соціум»
Монографію присвячено обґрунтуванню нових просторово-часових підходів до дослідження регіональної специфіки Сходу і Півдня України, проаналізовано історичні витоки диспропорцій і асиметрій у розвитку цих регіонів, глибинні причини незбіжності політичних орієнтацій, ментальності та історичної пам’яті населення. Останнім часом зазначені проблеми набули екстремального політичного, економічного і соціокультурного значення.
Драматичні події останнього майдану, вияви сепаратизму та війна на Сході України як ніколи гостро поставили проблеми пошуку ефективної, сучасної, раціональної політики, що відповідає викликам глобалізованого світу. Про це пише в монографії «Схід і Південь України: час, простір, соціум» (у 2 т. Т. 1. К.: Інститут історії України НАН України, 2014) відповідальний редактор академік НАН України В.А. Смолій:
«Витоки історичної драми нашої країни, очевидно, слід шукати у тому, що її правляча еліта змирилася з роллю об’єкта політики і не зуміла гідно відповісти на виклики ХХІ століття. Але є і значно більш глибоко закорінені причини внутрішньої нестійкості держави й перманентних економічних, політичних та інших криз, які стали реаліями нашого буття. Йдеться про «ефект колії», або те, що зарубіжні аналітики вкладають у формулу path dependence – залежність від пройденого шляху. Алгоритми розвитку кожного соціуму значною мірою визначаються тим, як у минулому відбувалися його зв’язки зі світом і наскільки раціональною була його внутрішня структура на різних історичних етапах. Найвище призначення історичної науки у тому й полягає, щоб розшифрувати загадки минулого, аналізувати вплив «шрамів історії» на теперішнє і в такий спосіб бодай якоюсь мірою піднімати завісу над майбутнім. Лише чесна розмова про здобутки й проблеми допоможе у пошуках відповіді на кардинальне питання: якою має бути місія гуманітаріїв у поверненні від аномальної логіки протистоянь до стабільного «позитивного миру».
Здобуття Україною незалежності в 1991 р. радикально змінило об’єкт вітчизняної історії – український народ перетворився з етнічної маси на вищу форму суспільної організації – суверенну націю-державу, яка має прості й об’єктивні виміри: простір, час, людська свідомість (зокрема, національна тотожність). Однак упродовж 23 років цей якісно новий об’єкт української історії так і не втілився повною мірою не лише у відповідній концепції історії України, а й у реальній політичній практиці.
Глобалізаційні виклики поступово посилюють необхідність переосмислення теоретико-методологічних основ регіональної і локальної історії з урахуванням нової ролі регіонів, що дедалі активніше самостійно беруть участь у світових трансформаційних процесах. Останнім часом в історичній науці поширився інтерес до проблем регіоналістики, локальної (місцевої) історії, історичного краєзнавства, що пояснюється як зростанням історизму в суспільстві, так і тенденціями до децентралізації влади. Міфологізованій та жорстко ідеологізованій історії кинула виклик колективна пам’ять локальних спільнот, які не були вписані в національну історію. Демістифікація державної історії відбувається в період становлення громадянського суспільства. Головною тенденцією сучасного історієписання стає відхід від метанаративів, що відкриває зовсім інші можливості для локальної історії, порівняно з системою краєзнавства в радянській історіографії. У зв’язці «час - простір» фокус уваги перенесено на простір, на рівень узагальнень, відповідний запитам конкретної людини в просторово обмежених ареалах, а соціальні процеси починають розглядати крізь призму проникнення в життєві світи індивідів. Складне переплетення явищ глобалізації, регіоналізації, локалізації як відображення діалектичної єдності основних суперечностей сучасної епохи поставило перед істориками завдання зіставлення в науковому аналізі тих підсистем історичного знання, які акцентовані на частковому й специфічному, на співвідношенні макроісторії й локалістики. Нова локальна історія актуалізується і розвивається в ситуації, коли національні метанаративи виявилися нездатними забезпечити ідентифікацію індивідуума в історичному просторі. Повний текст (PDF).