Вісник НАН України. 2014. № 6. С. 21-30.

ГРИЦЕНКО Павло Юхимович –
доктор філологічних наук,  директор
Інституту української мови НАН України 

ЗАГАЛЬНОСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ АТЛАС –
НОВИЙ ЕТАП ДОСЛІДЖЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ
За матеріалами наукового повідомлення на засіданні Президії НАН України
9 квітня 2014 року

На картах Загальнослов’янського лінгвістичного атласу вперше у славістиці відтворено складну диференціацію слов’янських діалектів, їхні взаємозв’язки у межах слов’янського мовного простору як цілості. Цим відчутно змінено дотеперішні знання про лінгвальний феномен Славії, про архаїчне й інноваційне у сучасних слов’янських діалектах, про інтенсивність і напрями міжслов’янської мовної взаємодії та неслов’янські впливи на слов’янський континуум. Уперше в слов’янське мовознавство введено такий значний за обсягом і якісно новий емпіричний матеріал, значна частина якого залишалася невідомою дослідникам слов’янських мов. Синтез ідей великого міжнародного наукового колективу слов’янських діалектологів, узагальнення й розвиток осягнень національних лінгвістичних шкіл відкривають перспективи поглибленого вивчення інтегрального й специфічного у структурі кожної слов’янської мови, а також шляхів їх еволюції.

Ключові слова: загальнослов’янський лінгвістичний атлас, диференціація слов’янських діалектів, слов’янський мовний простір.

Вивчення слов’янських мов як цілісного континууму і кожної мови зокрема в опорі на їхні літературні різновиди та писемні пам’ятки сьогодні значною мірою себе вичерпало, що особливо помітно в історико-генетичних та типологічних студіях. Це констатували провідні славісти світу вже наприкінці 20-х років ХХ ст.; водночас їхню увагу дедалі більше привертало інше джерело лінгвальної інформації – діалекти, які в іманентному саморозвиткові зберегли впродовж тривалого часу важливі мовні та історико-культурні свідчення про відповідний етнос. Значну частину такої інформації не передають писемні пам’ятки; водночас такі мовні дані залишилися за берегами літературної мови – конвенційно унормованої й ретельно «очищеної» від локальних елементів народної мови. Нерозуміння різної природи і неоднакового призначення літературної стандартизованої мови і спонтанного народного мовлення нерідко виливалося у викривлену аксіологію мови в цілому та діалектів зокрема, породжувало заперечення цінності та перспективи розвитку останніх. Необхідний був час і переконливі зразки аналізу діалектних даних, щоб продемонструвати часову глибину діалектів та їхнє відчутне інформаційне переважання над іншими джерелами лінгвальних свідчень. Саме тому розвиток європейського мовознавства від кінця ХІХ ст. проходив, зокрема, в пошуках прийомів докладної фіксації, наукового вивчення та збереження діалектів як інформаційної й культурної цінності етносів. Дедалі більшої актуальності набувала проблема презентації та пояснення сутності елементів діалектної мови, оприявнення та інтерпретації прихованих від безпосереднього спостереження процесів, тих структурних і функційних перетворень, яких ці елементи зазнають постійно. Поєднання й переплетення (нерідко химерне) динамізму й консерватизму діалектів забезпечують їх функціонування й збереження в умовах і всеохопної освіти носіїв діалектів, і глобалізаційних та політичних перетворень соціумів. І сьогодні слов’янські, зокрема й українські, діалекти залишаються активним засобом спілкування значної частини відповідних соціумів, потужним джерелом впливу на літературну мову, особливо в її художньому (частково – і в публіцистичному) стилі.

Важливим етапом розвитку науки про мову стало опанування прийомами картографування елементів мовної структури, виявлення меж поширення розрізнених одиниць мови як маркерів відповідних класів чи явищ мови і на їх підставі – окреслення внутрішньої просторової диференціації діалектного континууму. Цим було включено простір у параметризацію мовних одиниць, явищ, процесів, у їх пізнання, що згодом закономірно актуалізувало проблему зв’язку між просторовими і часовими (генетичними) характеристиками елементів мовної структури. Так постав новий напрям мовознавства – лінгвістична географія з її невід’ємним атрибутом – лінгвістичним картографуванням, створенням лінгвістичних карт і атласів.

Зауважимо, що ідею створення карт східнослов’янських мов та їх внутрішньої діалектної диференціації ще 1851 р. висунув випускник Харківського університету І.І. Срезневський, давши поштовх збиранню під керівництвом Російського географічного товариства діалектних, етнографічних і демографічних даних. Згодом зібрані за спеціальною програмою свідчення, насамперед мовні, опрацював К.П. Михальчук, створивши перший науковий опис українських діалектів та першу лінгвістичну карту – «Карта южно-русскихъ нарҍчій и говоровъ» (1871), на якій відтворив зовнішні межі поширення української мови та її діалектний поділ. Повний текст (PDF).