Вісник НАН України. 2014. №2. С. 55-66.
https://doi.org/10.15407/visn2014.02.055
ЗАГОРОДНІЙ Анатолій Глібович –
академік НАН України, віце-президент НАН України, голова
Національного комітету України з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера»
ЧЕРІНЬКО Павло Миколайович –
кандидат фізико-математичних наук, керівник Сектору проблем навколишнього середовища
Науково-організаційного відділу Президії НАН України, заступник голови Комітету
ПОЛТОРАЦЬКА Тетяна Валентинівна –
кандидат хімічних наук, виконавчий секретар Комітету
НАЦІОНАЛЬНА МЕРЕЖА БІОСФЕРНИХ РЕЗЕРВАТІВ ЮНЕСКО В УКРАЇНІ
До 40-річчя Національного комітету України з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера»
У статті наведено короткий огляд 40-річного періоду діяльності Національного комітету України з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера», який здійснює в Україні реалізацію Програми, зокрема щодо створення національної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Підкреслено значення біосферних резерватів України для формування на регіональному рівні нового уявлення про взаємозв'язок між вирішенням проблем збереження навколишнього середовища і сталого розвитку, оптимізації різноманіття біологічних видів і ландшафтних екосистем. Розглянуто функції та завдання біосферних резерватів України. Детально викладено особливості конкретних резерватів ЮНЕСКО в Україні. Визначено першочергові завдання реалізації програми «Людина і біосфера» в контексті досягнення глобальних цілей сталого розвитку.
Ключові слова: біосферні резервати, біорізноманіття, навколишнє середовище, сталий розвиток, екологічний моніторинг, зміна клімату.
У листопаді 1971 р. під егідою ЮНЕСКО було започатковано програму «Людина і біосфера» – МАБ (від англ. Man and the Biosphere). Її метою було продовження розвитку наукових досліджень, покликаних поліпшити взаємодію людини з її природним оточенням, сприяння раціональному управлінню природними ресурсами і забезпеченню їх збереження, формування кваліфікованих кадрів у цій галузі та розповсюдження отриманих знань [1]. Оригінальна за своїм підходом, гнучка за виконанням, децентралізована за реалізацією програма МАБ дає змогу всім країнам-учасницям поступово просуватися вперед у вирішенні проблем сталого розвитку, гармонізації взаємодії суспільства з природним середовищем. Її автономія дозволяє використовувати дані, одержані в межах програми різними країнами, інтенсифікуючи зв’язки щодо кооперації, встановлені на регіональному і міжнародному рівнях. Нещодавно світова спільнота широко відзначила 40-річчя з дня заснування Програми [2]. Згідно з рекомендацією Міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» – керівного органу програми – і відповідним рішенням Генеральної конференції ЮНЕСКО, а також з огляду на прохання Комісії Української РСР у справах ЮНЕСКО, Президія АН УРСР 24 грудня 1973 р. постановою № 477 створила при Академії наук УРСР Національний комітет України з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» (НК МАБ України). Було затверджено персональний склад Комітету, положення про нього, основні напрями роботи і визначено його першочергові функції [3]. Слід зазначити, що НК МАБ України є одним із найстаріших в Європі, він широко відомий і користується заслуженою повагою та авторитетом серед закордонних колег. Під егідою НК МАБ України вже 40 років у державі реалізується програма ЮНЕСКО «Людина і біосфера». Комітет є органом, що координує дослідження вчених України в рамках цієї довгострокової міжурядової і міждисциплінарної програми. Україна – багата на природні ресурси, індустріальна країна, перед якою постають численні екологічні проблеми, пов’язані зі станом навколишнього середовища. Саме міждисциплінарний підхід до вивчення та управління природними ресурсами дав можливість НК МАБ України розробляти для владних структур наукові рекомендації щодо сталого використання і захисту наземних, водних та морських екосистем. Комітет ініціював широкомасштабне наукове обговорення проблем і засад сталого розвитку країни в світлі рекомендацій Організації Об’єднаних Націй [4]. Діяльність Комітету повністю відповідає цілям Програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера». Упродовж 40 років діяльності НК МАБ України його очолювали академіки НАН України К.М. Ситник (1973–1988), В.П. Кухар (1988–1993), П.Г. Костюк (1993–2010), А.П. Шпак (2010–2011).
Пріоритетним напрямом роботи Комітету завжди були питання наукового обґрунтування перспективного заповідання території України, насамперед, створення і забезпечення належного функціонування національної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Мережу біосферних резерватів ЮНЕСКО в Україні було організовано з метою охорони, раціонального використання та відновлення природних основ життя і здоров’я людини, збереження біотичного і ландшафтного різноманіття з урахуванням положень Севільської стратегії для біосферних резерватів ЮНЕСКО та Положення про Всесвітню мережу біосферних резерватів ЮНЕСКО [5]. Враховувалися також наукові рекомендації щодо природної зональності території України, зокрема у природних зонах і транскордонних регіонах. Біосферні резервати України мають особливе значення для формування на регіональному рівні нового уявлення про взаємозв’язок між вирішенням проблем збереження навколишнього середовища і сталого розвитку, оптимізації різноманіття біологічних видів і ландшафтних екосистем на основі їх захищеності «екологічними коридорами». Діяльність у цьому напрямі здійснюється в тісному контакті з регіональними владними структурами та місцевим населенням зі збереженням традиційних форм землекористування. Біосферні резервати України виконують такі взаємодоповнювальні функції: збереження і захист генетичних ресурсів, видів екосистем та ландшафтів; активне сприяння сталому розвитку на основі відповідного наукового і матеріально-технічного забезпечення; підтримка освітніх та навчальних проектів, проведення наукових досліджень і здійснення моніторингу на локальному, регіональному, національному й міжнародному рівнях. Оптимізація і гармонізація зазначених функцій сприяли перетворенню біосферних резерватів України на моделі обґрунтованої гармонізації взаємодії людини і навколишнього середовища в процесі вирішення відповідних регіональних проблем на принципах сталого розвитку. Завданням біосферних резерватів є також розвиток принципово нового бачення процесу неподільності збереження і розвитку. Практичне вирішення цього завдання потребує розбудови наукових досліджень і застосування сучасного підходу до біогеографічної класифікації територій на міжнародному, національному і регіональному рівнях, враховуючи відповідні соціальні й економічні чинники. Біосферні резервати України сприяють розробленню нових моделей землеустрою і обґрунтованих підходів до процесу переходу на засади сталого розвитку, спираючись при цьому на підтримку населення та місцевих владних структур регіону. Це, в свою чергу, сприяє збереженню якості навколишнього середовища на основі впровадження прогресивних технологій регіонального землекористування. Підсилюється також функція біосферних резерватів як регіональних наукових центрів ефективного розвитку наукових досліджень, моніторингу, освіти і навчання. Національні програми діяльності біосферних резерватів зосереджують їх зусилля на системному моніторингу навколишнього середовища, оцінюванні наукових аспектів інвентаризації флори і фауни, проведенні метеорологічних і гідробіологічних спостережень, збиранні й систематизації соціально-економічної інформації та інформації щодо збереження навколишнього середовища. Принципи Севільської стратегії для біосферних резерватів ЮНЕСКО мають як наукове, так і практичне значення для розроблення обґрунтованої моделі переходу України на засади сталого розвитку з урахуванням необхідності першочергового природного і штучного відновлення деградованих природних екосистем. Наступним стратегічно важливим документом ЮНЕСКО щодо подальшого функціонування і розвитку планетарної мережі біосферних резерватів став Мадридський план дій для біосферних резерватів ЮНЕСКО на період до 2013 р., затверджений у 2008 р на ІІІ Всесвітньому конгресі біосферних резерватів ЮНЕСКО [6]. Універсальним і найоптимальнішим засобом взаємодії людського суспільства з природним середовищем є ідеологія сталого розвитку природних регіонів, в основу якої покладено концепцію екологічної мережі. Транскордонні природно-заповідні території є сполучними ланками між національними екологічними мережами сусідніх з Україною держав у загальній Пан’європейській екологічній мережі. У такому разі залежно від статусу природно-заповідні території набувають функцій елемента екологічної мережі, до складу якої вони входять.
Україна бере участь у формуванні Пан’європейської екологічної мережі насамперед через розширення переліків водно-болотних угідь міжнародного значення (Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів, 1971 р.), кількості територій у складі Смарагдової мережі Європи (Бернська конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі, 1979 р.), Всесвітньої мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Значна увага приділялася різноплановим науковим дослідженням щодо з’ясування тенденцій трансформації екосистем біосферних резерватів під впливом зміни клімату. Так, на 36-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (25 жовтня – 10 листопада 2011 р., Париж) було розглянуто і схвалено Дрезденську декларацію щодо біосферних резерватів і зміни клімату [7]. Зокрема, в Декларації зазначено, що біосферні резервати є ефективним інструментом для пом’якшення можливих наслідків зміни клімату та слугують моделями щодо адаптації до такої зміни. У документі визначено заходи, що мають здійснюватися на рівні країн – членів ЮНЕСКО (політична складова) та на рівні біосферних резерватів (практична складова). Відзначено необхідність подальшого забезпечення стратегічної керівної ролі програми МАБ та Всесвітньої мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО у вирішенні питання переходу до сталого розвитку, реалізації Мадридського плану дій для біосферних резерватів, а також ролі ЮНЕСКО у здійсненні глобальної діяльності щодо зміни клімату. Актуальною також залишається проблема формування транскордонних природоохоронних територій, зокрема транскордонних біосферних резерватів ЮНЕСКО (ТБР), які є інструментом загального управління. Вони дістали офіційне визнання на міжнародному рівні як установи ООН, створені для співпраці в галузі збереження і сталого використання біорізноманіття завдяки загальному управлінню спільними екосистемами [8]. Повний текст