Вісник НАН України. 2016. № 12. С. 3-13
ЛОКТЄВ Вадим Михайлович –
академік НАН України,академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України
ЧАС АКАДЕМІЧНОЇ КОРЕКТНОСТІ МИНУВ
Ці рядки написано пізньої осені 2016 р., коли бюджетний процес у країні увійшов у завершальну фазу, а Академія завмерла у тривожному очікуванні – додадуть чи не додадуть? Відомості з різних комітетів Верховної Ради, з Кабміну, на засідання яких наші представники ходять з простягнутою рукою, подібні до зведень з фронту і не містять чіткої відповіді щодо обсягів фінансування фундаментальної науки наступного року. І хоча зусилля академічної профспілки та громадських організацій, які закликають науковців на протестні акції, не дають остаточно згаснути надії, ясно, що говорити про переломний момент підстав немає, і навіть навпаки – ситуація катастрофічно погіршується. Збільшення бюджету НАН України, про яке весь час тихо говорять в академічних колах, від уже звичних нам за останні роки менш як 0,3% ВВП до 0,35–0,4% принципово нічого не змінить, і вся наукова сфера України продовжить деградувати, оскільки численні наші очільники на владних висотах, які вважають себе освіченими далекоглядними політиками і в переважній більшості озброєні дипломами про наукові ступені, ніяк не можуть збагнути, що майбутнє Академії і майбутнє країни настільки тісно переплетені між собою, що будь-яка розмова про цивілізаційний поступ держави є насамперед ні чим іншим, як розмовою про розвиток науки.
Акцентуйте на майбутньому. Майбутнє не має меж.
Потрібно розвивати науку. І саме в це я вірю.
Ви, можливо, здивуєтеся, але ви станете сильнішими.
І багато конфліктів, які зараз існують, зникнуть.
Шимон Перес
Не можна не визнати, що попри вагомі результати найвищого світового ґатунку, які ще примудряється видавати «на гора» українська фундаментальна наука, з початку 1990-х років вона перебуває у постійній кризі. Причина криється не лише у злиденному фінансовому становищі, влучно названому академічним голодомором, а й у безпрецедентному тиску з боку державних структур, які, проголосивши курс на так звані реформи, не розкрили ані справжніх цілей, ані способів їх досягнення. Залишивши Академію наодинці, без державної уваги до розвитку науки, її прирекли на гарантоване вмирання. А як інакше можна назвати майже сюрреалістичну картину, коли сумлінно працюючі люди, які віддали все своє життя науці і мали б бути на вістрі прогресу, приходять до холодних, неопалюваних кабінетів і знеструмлених лабораторій, щоб «добровільно» подати чергову заяву на скорочення робочого тижня, спричинене підвищенням(!) заробітної плати, про яке так переможно повідомляють чиновники з екранів телевізорів і на яке, звісно, жодної додаткової гривні не передбачено. І все це відбувається у сучасній європейській країні, і за вікном не руїна 1917–1918 рр., а початок ХХІ ст.
Чи не знущання це над ученими, яким при цьому цинічно закидають бездіяльність і відсутність нобелівських премій? Але, незважаючи на таке принизливе ставлення, від Академії чекають – ні, вимагають! – максимальної віддачі та вагомих результатів, особливо що стосується важливого для держави оборонного напряму. Чи є таке зневажання злим умислом, чи це чиєсь недоумство – питання другорядне і риторичне. Набагато важливіше, що доля науки в Україні перебуває під величезною загрозою, а на виправлення ситуації (якщо це взагалі ще можливо) залишилося обмаль часу. І не слід сподіватися, що, знищивши зараз наукову галузь, її вдасться потім швидко відновити. Ні, навіть за умов належного фінансування і зацікавленості у науково-технічних результатах з боку державних виробництв і бізнес-структур на це знадобляться роки.
Отже, на мою думку, настав час, коли ми, науковці Академії, маємо нарешті відкинути ввічливу обережність і політичну, я б навіть сказав – академічну, коректність, якої ми дотримувалися протягом останніх десятиліть, і назвати речі своїми іменами.