Вісник НАН України. 2016. № 4. С. 99-103.
СТЕПАНЕНКО Микола Іванович –
доктор філологічних наук, професор,
ректор Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка
ЛУКАШ Наталія Миколаївна–
кандидат філологічних наук,
асистент кафедри української мови Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка
УКРАЇНСЬКА МОВОЗНАВЧА НАУКА: ВІХИ, ПОСТАТІ
Рецензія на книгу М. Железняка, Г. Козачук «Українська мова. Хрестоматія»
Хрестоматія містить біографічні нариси про видатних українських мовознавців із зазначенням їхніх найголовніших публікацій, уривки з праць та низку запитань-відповідей для перевірки засвоєння знань. Цей науково-методичний комплекс подає першоджерела до мовознавчих курсів.
Вихід у світ хрестоматії української мови є, безперечно, важливою подією в культурному й науковому житті нашої країни. Потреба в такій праці очевидна, оскільки «збереження пам’яті про своїх пращурів, особливо якщо це люди, котрі формували духовний потенціал своєї нації, надзвичайно важливе для кожного народу», – зазначає у зверненні, яким відкривається книга, академік НАН України Я.С. Яцків.
Хрестоматія – видання, що містить літературно-художні або науково-популярні твори чи уривки з них, підібрані відповідно до навчальної програми певного курсу. Українське мовознавство має певні здобутки у створенні такого роду зібрань наукових розвідок. Це передусім «Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови» (у 2 т.), яку підготував П. Тимошенко (1959–1961), «Історія українського правопису: ХVІ–ХХ століття: хрестоматія», яку впорядкували В. Німчук та Н. Пуряєва (2004), «Історія української мови. Хрестоматія», яку уклали С. Єрмоленко та А. Мойсієнко (1996). «Українська мова. Хрестоматія» (в 3 кн. Укладачі: М. Железняк, Г. Козачук. К., 2014) – науковий проект і плід багаторічної праці Ганни Козачук та Миколи Железняка – зразок загальної хрестоматії, екстрапольованої на увесь простір вітчизняного мовознавства, що в найзагальніших контурах репрезентує розвиток лінгвістичної думки в Україні.
Автори, усвідомлюючи значення першоджерел для повноцінного оволодіння нормами сучасної літературної мови, чітко окреслюють свою мету – представити широкому загалу студентів-філологів «потрібного й ефективного помічника в ознайомленні й засвоєнні думок кращих представників української лінгвістики». Звісно, укладачі свідомі того, що лімітоване за обсягом видання не може акумулювати в собі доробок усіх знакових у вітчизняному мовознавстві постатей. Добір текстів зумовлений прагненням «простежити шлях, який пройшла українська лінгвістика від емпіричного процесу накопичення необхідних для встановлення наукового напрямку даних до розвиненої системи наукових галузей, що в єдності становлять українську мовознавчу науку».
До хрестоматії увійшли уривки фундаментальних наукових розвідок, що становлять золотий фонд української лінгвістики і є «важливим джерелом для успішного засвоєння основних мовознавчих дисциплін, які вивчаються на філологічних спеціальностях класичних та педагогічних університетів». Автори цих студій – учені, масштаб діяльності яких гідний подиву. З-поміж них, зокрема, Є. Тимченко – дослідник історії мови, діалектології, граматики, фонетики, орфографії, лексикографії тощо; А. Білецький, інтереси якого пов’язані з класичною філологією, порівняльно-історичним мовознавством, етимологією, лінгвістичною семіотикою, типологією, описовою граматикою, лексикологією та лексикографією, ономастикою, топонімікою, неоелліністикою; В. Ващенко, спадщину якого репрезентують праці з сучасної української літературної мови, української діалектології, історії української мови, стилістики, лексикології, лексикографії, лінгводидактики, шевченкознавства; О. Мельничук, у полі зору якого – глобальні проблеми мовознавства (система і структура мови, мова і мислення, знакова теорія мови, роль мови в житті суспільства), діалектологія, історія мови, лексикографія, синтаксис та ін. Цей перелік можна продовжувати і продовжувати.
Винятково актуальними для сьогоденної лінгвістики є дослідження, що спонукають замислитися над тим, звідки бере початок українська мова, де її первні, яке місце вона займає в сім’ї слов’янських мов. Синтезом певної системи думок є матеріали з наукового доробку М. Максимовича, А. Кримського, І. Огієнка, Ю. Шевельова, присвячені проблемам генезису, розвою й нормалізації української мови. Сутнісний посил розгляданих праць один: старожитність української мови не викликає щонайменшого сумніву. Для М. Максимовича свідченням давності української мови є той факт, що вона представлена органічною єдністю двох діалектів: «Народный Южнорусскій языкъ запечатлѣнъ наибольшимъ единствомъ образованія и состава въ своихъ мѣстныхъ разностяхъ, такъ, что въ немъ можно различить, и то не очень рѣзко, только два нарѣчія: Восточное – Украинское или Малороссійское, и Западное – Галицкое или Червонорусское. Сія печать единства на языкѣ Южнорусскомъ служитъ ручательствомъ за древность его образованія, которое произошло, безъ сомнѣнія, не позднѣе древняго періода, а не въ среднія времена, какъ полагали нѣкоторые» [кн. ІІ, с. 103–104]. Давність та окремішність української мови лінгвіст відстоює і у «Филологических письмах к М. П. Погодину» (1856), де на прикладах із фольклору та «Слова про Ігорів похід» аргументовано вмотивовує її цілковиту самостійність, руйнуючи своєрідний міф про походження трьох східнослов’янських мов – української, російської й білоруської – із давньоруської мови [кн. ІІ, с. 118–127]. А. Кримський переконливо доводить, що всією «сукупністю своїх познак, жива мова півдня ХІ віку стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку – це цілком рельєфна, певно означена, ярко індивідуальна лінгвістична одиниця; і в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоруської мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських особливостей» [кн. ІІ, с. 53]. Такий же погляд обстоює й І. Огієнко, зазначаючи, що «пам’ятки української мови дійшли до нас тільки з ХІ віку, але й вони свідчать, що вже тоді наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської» [кн. ІІ, с. 222]. Повний текст