Вісник НАН України. 2016. № 3. С. 32-36.

ПАВЛЮК Степан Петрович –
академік НАН України, доктор історичних наук,
професор, директор Інституту народознавства НАН України

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСІВ У МАСИВІ УКРАЇНСЬКОГО ПОРУБІЖЖЯ
Стенограма наукової доповіді на засіданні Президії НАН України
13 січня 2016 року

У доповіді висвітлено важливість дослідження проблеми суспільних трансформацій останнього десятиліття в регіонах порубіжжя, необхідність нових підходів до осмислення сучасних етнокультурних явищ, їх ґрунтовного вивчення з метою гармонізації міжетнічних відносин і суспільного життя, вироблення коректної та ефективної державної етнополітики.

Високодостойний Борисе Євгеновичу! Високошановні колеги!
Однією з тенденцій новітньої епохи розвитку людства є етнічна ідентифікація народів світу через сферу поглибленого пізнання свого походження, своєї етнічної історії, культури, створених цінностей тощо. Прискіплива увага помітна до з’ясування всіх різноманітних обставин способу життя різних етнічних форматів – від етносу до окремого носія етнічного (етнофора). Власне, сучасні глобалізаційні тенденції підштовхнули народи до своєрідного національного ренесансу, не стільки у відтворенні і поверненні до етнічної традиційності, скільки до максимально вичерпного вивчення традиційної минувшини як цілого етносу, так і його частин, які опинилися внаслідок різних історико-політичних і соціальних обставин поза межами етнічної території, в іноетнічному середовищі, відомих як етнічна діаспора.
У сучасній етнологічній науці з’явилося уточнююче поняття – етнічне зарубіжжя, тобто споконвічно освоєна й обжита певним етносом територія, що за певних історичних обставин, переважно внаслідок загарбницьких воєн або політичних маніпуляцій, опиняється в територіальних межах сусідньої держави чи держав. Це частина історико-етнічної території, штучно відокремлена від основного етнічного ядра, на якій залишилися пам’ятки етнічної культури, побуту, традицій та ін.
Звернути увагу на проблему історичних і сучасних етнотрансформаційних процесів на порубіжних українських територіях спонукає ще один вагомий фактор – своєрідність політичної історії українців у контексті політичної історії сусідніх народів, унаслідок чого відбувалася корекція визначення споконвічних етнічно освоєних земель. Насамперед контактні міжетнічні масиви мають особливе наван­таження у фільтруванні і синтезуванні іноетнічної традиційності. Саме у такому контактному масиві відбувається первинна апробація тих чи інших іноетнічних явищ, процес адаптації і врешті засвоєння, залучення до загальних існуючих традицій або їх несприйняття. Тривала міжетнічна контактність виконувала важливу пізнавальну місію етнокультурної, побутової своєрідності сусідніх народів. Водночас ці території були барометром міждержавної політичної кон’юнктури, коли добросусідські відносини або сприяли активному взаємопроникненню етнокультурних явищ, або сповільнялися в разі політичної загостреності взаємин, але ніколи цілковито не зупинялися. Динаміка іноетнічних взаємозв’язків у порубіжжі корегується багатьма факторами, до яких, зокрема, належать: природно-ландшафтні, етнічні, мовні, культурні, релігійні, суспільно-політичні тощо.
Українці за своє історичне буття заселили і освоїли близько 900 тис. км² ніким до цього не зайнятих земель. Це чи не єдиний європейсь­кий народ, який не зазіхав на чужі території, не розпочинав війни, щоб підкорити своєму пануванню інший народ, його набутки.
Можна констатувати, що українське етнічне зарубіжжя становить близько 300 тис. км². Ці території стали частинами державних територій сусідніх країн, причому характерно, що ці держави переважно визнають цей факт. Ще середньовічна Польща аж ніяк не приховувала, що Червенські землі, Перемишльщина були землями руськими (русинськими), тобто українськими, а вся Галичина визнавалася українським краєм, що не заперечується і сьогодні. Повний текст