Вісник НАН України. 2014. №6. С. 31–40.
ГОЛУБЕЦЬ Михайло Андрійович –
академік НАН України, почесний директор
Інституту екології КарпатНАН України
ГЕОСОЦІОСИСТЕМОЛОГІЯ –
ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ЕКОЛОГО-СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ
Обговорено потребу в новому розділі науки про складні геосоціальні системи, в яких структурно й функціонально взаємопов’язані екологічний, соціальний, економічний та інші блоки, про їхній генезис, особливості будови, розвитку та еволюції, саморегуляції й динаміки, про розбудову громадянського суспільства і принципи керування геосоціосистемними процесами з метою забезпечення оптимальних умов суспільного життя.
Ключові слова: геосоціосистемний рівень організації, структурно-функціональні блоки геосоціосистем, геосоціосистемологія, управління процесами, громадянське суспільство, епоха інтелекту.
Поширення злиднів, голоду, хвороб, неосвіченості й деградації навколишнього природного середовища понад півстоліття тому зумовили консолідацію наукового інтелекту для пошуку ефективних способів порятунку від можливих глобальних соціально-економічних криз, спрямованих на їх попередження. 1964 р. в Парижі започатковано Міжнародну біологічну програму, завданням якої було вивчити продуктивність рослинних і тваринних, наземних і водних, природних і створених людиною угруповань, способи використання, розподілу й відтворення органічної маси для суспільних потреб. 1968 р. розгорнув діяльність Римський клуб – об’єднання відомих науковців різних розділів науки – з метою пізнання взаємопов’язаних соціальних, економічних, демографічних і політичних проблем, зумовлених густотою населення, безробіттям, голодом, деградацією природного довкілля, занепадом гуманності, моралі й віри. 1971 р. започатковано виконання програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» для оцінки впливу виробничої діяльності на стан і корисні функції наземних і водних екосистем, здоров’я людей і розвиток людських популяцій. А 1982 р. Генеральна Асамблея ООН створила Міжнародну комісію з навколишнього середовища і розвитку під керівництвом прем’єр-міністра Норвегії Гро Харлем Брундтланд для обґрунтування довготермінової стратегії розвитку довкілля, опрацювання шляхів співпраці між країнами з метою досягнення взаємозв’язків між народонаселенням, природними ресурсами, навколишнім середовищем і розвитком, а також загальних підходів до вирішення проблем захисту й підвищення якості довкілля [1].
Наслідки виконання цих програм стали підґрунтям для проведення 1992 р. в Ріо-де-Жанейро Конференції Організації Об’єднаних Націй з проблем охорони навколишнього природного середовища і подальшого соціально-економічного прогресу. Конференція прийняла Декларацію з довкілля і розвитку як сукупність принципів, що визначають права народів на гідне життя та їхні обов’язки щодо збереження спільного для людства глобального середовища існування, Програму дій «Порядок денний на ХХI століття» (Agenda 21), заяву про принципи управління, захисту і сталого розвитку всіх видів лісів, Конвенцію ООН про зміни клімату та біологічне різноманіття.
У «Програмі дій…» [2] ґрунтовно висвітлено соціальні та економічні аспекти сталого розвитку, розумного використання ресурсів, посилення ролі основних груп населення у виконанні програми та засоби її реалізації. Вони підтверджені на всесвітніх зустрічах у Нью-Йорку 1997 р. (Ріо+5), Йоганнесбурзі 2002 р. (Ріо+10) та Ріо-де-Жанейро 2012 р. (Ріо+20). Здавалося, що зусиллями конференцій і всесвітніх зустрічей вдалося знайти способи подолання небезпечних глобальних екологічних, соціальних та економічних загроз і розпочати сталий розвиток не лише в економічно розвинених, але й у відсталих країнах планети. Проте, як показав час і детальний аналіз базових документів цих зустрічей, у них є недоліки й певні управлінські хиби: не уточнено суті поняття «навколишнє середовище»; недовершена ідея керування сталим розвитком, незважаючи на те, що на ньому зосереджено весь комплекс організаційних, науково-освітніх, виробничих, соціальних, фінансових, технологічних і правових заходів; у них навіть немає згадки про цілеспрямовану комплексну систему керування екологічними, соціально-економічними, демографічними, політичними та іншими процесами, без чого мета «Програми дій…» стає недосяжною.
Як зазначає з цього приводу головний економіст департаменту Світового банку в 1988–1994 рр. Г. Дейлі [3], економісти, як активні учасники розбудови згаданої програми, схильні «опиратися самій ідеї сталого розвитку», зберегти в панівних економічних моделях становище, коли «екологічні витрати взагалі не беруться до уваги», «змістити наголос із ресурсів і праці на такі фактори, як корисність, товарообмін та ефективність», зберегти старий «економічний принцип зростання й не переходити на принцип якісного поліпшення (розвитку) як визначальної умови майбутнього прогресу». Ігнорується взаємозв’язок «між економічною діяльністю людей і природним світом – замкненою екосистемою, що має скінченні матеріальні ресурси і не може збільшуватися». Це «свідчить як про слабкість духу й інтелекту, так і про незмінність психології заперечення існування обмежень щодо зростання». Повний текст (PDF).