Вісник НАН України. 2014. № 11. С. 32-41.

ЛОКТЄВ Вадим Михайлович -
академік НАН України
академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України

НАУКА В УКРАЇНІ: НЕБЕЗПЕЧНЕ ЗАБУТТЯ

Аналізуючи проект нового Закону про наукову і науково-технічну діяльність, що готувався Верховною Радою України до першого читання, тижневик «Дзеркало тижня» (№ 35, 2014) дотепно порівняв його із законом Паркінсона – письменника-гумориста на ім’я Сиріл. Однак, мені здається, потрібно ставити питання ширше – не про Закон та деякі його недолугі декларації, а про незавидний науковий стан нашої незалежної держави, яку б я діагностував як хвору на синдром Паркінсона – іншої людини, лікаря на ім’я Джеймс. Паркінсонізм, як відомо, є тяжким і невиліковним ураженням головного мозку. Таке віднесення мені видається закономірним, оскільки лише нездоровий організм, який втратив пам’ять і здатність до адекватного сприйняття навколишнього світу, може так жорстоко ставитися до своєї інтелектуальної еліти.

Даремні закони послаблюють закони корисні
Шарль Луї Монтеск’є, XVIII ст.

Я дозволяю собі подібні безсторонні слова, за які можу бути як прощеним, так і покараним, бо Україна вже близько року перебуває у стані війни, підло та віроломно розв’язаної Росією. За цей період у країні відбулися дві повномасштабні виборчі кампанії, під час яких, намагаючись сподобатися виборцям, кандидати на пост Президента та у Парламент представляли широкому загалу свої міркування щодо шляхів розвитку України, які всі вони дружно бачать у відродженні знищеної попереднім режимом армії та економічному зміцненні держави. При цьому вистачало навіть побіжного погляду, щоб переконатися, що жодна – підкреслюю, жодна – оприлюднена виборча програма не містила скільки-небудь виразних, бодай для галочки, слів про науку та її місце в суспільстві, хоча зрозуміло: немає науки – немає сучасного сильного війська, немає розвиненої економіки. Більше того, Президент України Петро Порошенко у своїх виступах та у «Стратегії реформ – 2020» серед 60 оголошених нагальних реформ науку навіть не згадує, тоді як це чи не єдиний засіб їх успішного здійснення. Жодна партія, що рвалася до вищого представницького органу влади, не боролася за присутність у своїх списках брендових імен українських учених, не кажучи вже про внесення їх до чільних п’ятірок або хоча б прохідних номерів. Як результат, інтелектуальна громада у Верховній Раді не представлена взагалі, що непрямо, але яскраво демонструє істинне ставлення нинішньої держави до науки і не може не вражати нормальну освічену людину.

Як на мене, «оновлений» склад головного законодавчого органу країни незаперечно свідчить про те, що вона перебуває у летаргічному сні, а це вже страшно, бо руйнує надії на виправлення ситуації. Можна навести багато прикладів, коли у скрутні роки далекоглядні політики для вирішення тих чи інших проблем зверталися до «яйцеголових». У різних країнах, у різні часи високопосадовці в разі необхідності радилися з вченими щодо відбудови економіки чи зміцнення боєздатності армії. Так, англійці завдяки передвоєнному ресурсному підсиленню радіолокації набагато зменшили збитки від нальотів німецьких ракет ФАУ, а використання суто математичних, на перший погляд, робіт А. Тьюринга допомогло розкрити безліч шифрів і кодів супротивника, чим врятувало тисячі життів. У СРСР учені теж користувалися заслуженою повагою, відповідаючи вагомими справами, якими можна пишатися й дотепер. Колективи під керуванням академіка І.П. Бардіна за завданням уряду створили високоміцну броню, а академік Є.О. Патон винайшов і впровадив у виробництво нові технології зварювання, що наблизило перемогу. Про роль математиків, фізиків, хіміків, професійного інженерно-технічного персоналу спецпідприємств у створенні ядерної і термоядерної зброї, атомної енергетики, в освоєнні космічного простору годі й говорити.

А що ми маємо в Україні? Безчасся, коли складається враження, що країна втратила орієнтири для руху вперед. Науку майже виключено із суспільного життя, про її використання навіть не йдеться, перед науковцями не ставлять великих державних завдань. Освічені й талановиті люди стали тягарем для влади, яка неприкрито переймається тільки власним благополуччям. На перший план, приписуючи себе до еліти, вийшли політики, бізнесмени, економісти, юристи та «ефективні менеджери», які не хочуть і не вміють втілювати результати наукових досліджень, тому що не уявляють провідної – експертної, освітньої, світоглядної – ролі науки в державі, її дійсно неосяжного всесилля. Слідом за ними в питаннях науково-технічної грамотності пасуть задніх і широкі верстви населення. А в цей час у світовій науці постійно відбуваються гучні відкриття, що продукують прискорений розвиток важливих для кожної окремої людини галузей, насамперед медицини, нано- та інформаційних технологій, екологічної безпеки. Ми ж завмерли, змирилися з ситуацією і почали звикати до ролі аутсайдерів. Повний текст (PDF)