Вісник НАН України. 2014. № 4. С. 3-9.

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович –
академік НАН України, академік-секретар
Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України,
директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

ДУХОВНИЙ ПРОВІДНИК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
До 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка

У статті, присвяченій 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка, проаналізовано вплив його творчості на формування нової свідомості українського народу, розглянуто націєтворчу місію Великого Кобзаря.

Двісті років тому на небосхилі української національної долі з’явилася в образі геніального поета і художника провідна зоря, завдяки якій знесилений колоніальним упослідженням народ побачив, з якого боку, мовлячи словами Вергілія, встає світанок правди. Духовне світло Шевченкового Слова розсіяло густий морок імперського зневаження української людини, українського народу, його мови, історії, прав. Днями і ночами цей уярмлений народ чекав, коли прийде до нього «апостол правди і науки» і возвістить йому свою любов і «святу правду». І він прийшов в образі мученика свободи, захисника його честі, національної та людської гідності.

В Орській фортеці, в цій «покинутій Богом пустині», солдат Тарас Шевченко розпочав своє каторжне десятиліття з таємного переписування власних поетичних творів у тоненькі зшитки, творені ним зі згорнутого вчетверо подвійного аркуша поштового паперу. На 293-й сторінці одного з цих 27 зшитків, що склали рукописну, так звану «захалявну» або «Малу книжку», принижений ганебною солдатчиною, але духовно нескорений поет провістить про усвідомлення власної національної місії нести до людей Боже слово, пророчо остерігати свій народ від служіння чужим богам, від морального омерзіння і духовного знесилення:

Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка 
Свою любов благовістить!
Святую правду возвістить!

Та ще раніше, в день других роковин звільнення з кріпацтва з’являється перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, яке відкривається невмирущим зверненням-благанням до Слова, до власних дум полинути в Україну і прорости істиною в народній душі, розкувати закований імперською Росією народ і відкрити уярмленому люду рабські уста:

В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.

Передчуваючи свою драматичну долю, Шевченко поспішає виконати з волі Божого провидіння свою місію національного пророка – запалити в серцях людей віру й надію на кращу долю. Але для цього потрібно очистити народну пам’ять від спотворень національної історії, відродити рідне слово, оживити національний дух і наповнити його енергією боротьби за справедливість, правду і свободу. Шевченко розуміє, що український народ перебуває на драматичному етапі історичного розвитку, що знічений, притлумлений рабським становищем дух і свідомість народу потребують нових, свіжих ідей, відродження «доброї слави, слави України», але цього не досягнути, не здобути найвищої мети – свободи і незалежності, якщо вражені вірусом рабства сини матері-України, а також її «лукаві чада» не прозріють і не полюблять «щирим серцем велику руїну». У листі до українського письменника й етнографа Якова Кухаренка від 31 січня 1843 р. Тарас Шевченко повідомляє про свій намір відбути за кордон – «а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую». Кількома рядками вище Шевченко говорить про те, що розпочав роботу над портретом кошового отамана Чорноморського козацького війська Антона Головатого, але не сподівається, що зможе віднайти кошти для виготовлення літографій: «... на Україну я не надіюсь, там чортма людей, німці прокляті – білш нічого». Повний текст (PDF).